Одного разу, під час прогулянки у парку, я натрапила на давню знайому, вона вигулювала свого улюбленця лабрадора. Я дуже зраділа нашій зустрічі, все ж таки більш ніж 20 років прожили в одному будинку.
Ми розговорились, Галина Вікторівна все розпитувала про мене, про матір, турбувалась як її здоров’я. У своїй розповіді, вона й словом не обмовилась про свого єдиного сина Віктора, то ж я вирішила поцікавитись як він. Пані Галина зовсім не була готова до такого питання, а тому зніяковіло сказала:
— Ох, Вітя… З сином ми не спілкуємось. Я нічого про його життя не знаю, та і знати не хочу…
— Але… як? Як таке можливо? Чому? — я була в край здивована таке почути.
Врешті-решт Галина Вікторівна поділилася зі мною своєю сумною історією. Усе життя у жінки з сином були дуже теплі стосунки. Вона завжди вміла підтримати його, дати цінну пораду, у них не було конфліктів, а він, своєю чергою, був її опорою та захистом.
Чоловік пані Галини покинув їх давно, тоді Віті ще й 5 років не було. Я з ним знайома не була, адже ми з матір’ю у той будинок в’їхали пізніше. Галина Вікторівна вдруге так і не вийшла заміж, а вирішила присвятити всю себе вихованню сина.
По закінченню школи Віктор вступив до престижного університету на навчання державним коштом. Вчився він дуже добре й отримував підвищену стипендію. Йому навіть виділили безкоштовну кімнату у гуртожитку, де він і зустрів свою майбутню дружину Марію. Після закінчення вишу, пара вирішила з’їхатись, а тому стали жити на орендованій квартирі.
Стосунки у Галини Вікторівни з невісткою відразу якось не задались, дівчина видалась їй пихатою та зарозумілою, але син був такий щасливий, щожінка вирішила не висловлювати свого незадоволення.
Читайте також Смачні хачапурі
Віктор з часом став все рідше і рідше телефонувати та заїжджати до матері. А тому на день народження сина пані Галина вирішила зробити їм сюрприз. Придбала подарунок, спекла його улюблений торт та сама поїхала у гості. Жінка сподівалась, що її візиту зрадіють, але коли двері відчинила Марія, то її вираз обличчя сказав про все. Вона навіть з ввічливості не запросила гостю увійти, а тільки випалила таке:
— Знаєте, виховані люди в гості без запрошення не ходять, а я щось не пригадую, щоб ми вас запрошували! Можливо, ти любий покликав свою маму до нас? — звернулась вона до Віктора, але той тільки покачав головою — Ні? Що ж, в такому разі я думаю вам вже час іти!»
Віктор мовчки стояв не наважуючись глянути матері в очі. Галину Вікторівну дуже образила поведінка невістки, вона віддала сину подарунки, розвернулась та пішла. Після того з Віктором вони більше не спілкувались. Його дружина виявилася черствою і не сильно вихованої особа. А син судячи з усього потрапив під її вплив.
— Цього просто не може бути! — я ніяк не могла повірити. — І невже після того Віктор навіть не прийшов і не зателефонував, щоб перепросити?
— Не телефонував, жодного разу.
— А ви? Також не телефонували йому?
— Довелось. Коли я вирішила продати квартиру, то зателефонувала сину, щоб він приїхав. Та квартира була і його, тому він мав право отримати половину грошей.
— І що? Невже ви навіть не поговорили з ним?
— Я намагалась, але Віктор лише підписав усі необхідні папери, забрав гроші та поїхав. Йому навіть не було цікаво, куди я переїжджаю…
— Я не можу в це повірити! У вас були такі теплі відносини й тут раптом таке…
— Як бачиш, люба, таке часом трапляється. Усе своє життя я присвятила вихованню Віті, хотіла, щоб хоч у нього життя склалось. Тепер у мене немає ні люблячого сина, ні успішної кар’єри, ні коханого чоловіка. Хтозна, можливо і не варто було аж так опікуватися сином, тоді й життя склалось би по-іншому…
— Ой, а я так і не запиталась. Як же вам тепер живеться?
— На справді не все так погано. На одержані від продажу гроші, я придбала собі невелику квартиру в хорошому районі. Завела ось собачку, вона стала мені справжнім другом. Записалась у танцювальну студію та театральний гурток. Там багато людей мого віку, то ж ми швидко подружились. Єдине, сина мені дуже бракує…
— Можливо Віктор врешті одумається та піде на примирення, як ви гадаєте, Галино Вікторівно?
— Ох, дуже хотілось би вірити в це, але навряд чи… Декілька місяців тому, я зустріла їх в одному кафе, з сином на руках. Але вони вдали, що не помітили мене.
— Невже ви такі й не змогли побачити свого онука?
— Ні, якби не той випадок у кафе, я, мабуть, і не дізналась би, що стала бабусею. І як би сильно я не хотіла побачити свого першого внука, дзвонити Віктору я не стану. Я його нічим не образила та завжди бажала лише добра!