Ще коли я був геть маленьким, то тоді вони за мною приглядали, а коли мені стукнуло п’ять, вони завезли мене на літо до дідуся, та більше не забрали. Час від часу просто приїздили на годинку в гості, можливо привозили якісь харчі, та речі, які в селі не купиш.
Але повторюсь, все це було дуже рідко, а згодом й взагалі зникло. Мене повністю забезпечував дідусь на свою пенсію. Звісно річ, що нам її не вистачало, тим паче коли я пішов до школи, тому він пішов працювати на місцевий колгосп трактористом. Коли вже я сам став більш дорослим, то теж почав заробляти, всіма силами намагався допомогти діду, щоб той хоч трішки відпочивав та менше нервувався.
Мені ніколи не було зрозумілим, як так могли вчинити мої батьки… Чому вони не позбулись мене, якщо не хотіли… Скинути відповідальність на когось іншого, та й по тому…
Читайте також Кумедна історія
Я любив свого діда більше, ніж кого б то не було. Він був для мене прикладом для наслідування та моєю гордістю.
Коли мені стукнуло двадцять шість, я одружився, та переїхав до міста. Проте кожного дня дзвонив до нього, та на вихідних допомагав по хазяйству. Він викріпив до міцних дев’яноста шести років, побачив правнучку. А тиждень назад його не стало. Для мене це стало дуже великим ударом, досі не можу змиритись… та що там, навіть просто зрозуміти ситуацію.
Того дня, як це сталось, я вирішив зателефонувати батькам, та повідомити сумну новину. До речі, з ними ми не спілкувались (абсолютно) близько десяти років. Мати спершу не брала слухавку, а коли все ж підняла, то кинула сухе “що тобі потрібно?”, а потім “зрозуміло. Грошей не дам”. Мені стало так мерзотно… Подзвонив батькові, синові діда, той відреагував ще сухіше…
Не знаю, що спонукало їх так відноситись, але ні хто не заслуговує на такого. Що б не сталося. Не зрозумілим так само залишається і їхній вчинок, відносно мене. Напевно, це спосіб життя такий…