В одному селі жила дівчина. І після весілля за давнім звичаєм, після весілля прийшла вона жити в будинок свого чоловіка. Але дуже незатишно було молодий невістці зі свекрухою. Та її постійно повчала і в усьому дорікала.
Якось вранці відправилася молода жінка до знахаря, що жив на околиці лісу.
– Що привело тебе до мене, красуне? Може, чоловіка приворожити? – запитав дід.
– Ніхто мені не потрібен, я чоловіка свого люблю, але з матір’ю його жити не під силу.
– Що ж ти від мене хочеш?
– Прошу тебе, допоможи мені. Дай мені отрути, щоб я отруїла її.
– На цьому щастя своє не побудуєш. Але добре. Шкода мені тебе. Дам я тобі зілля. Щоранку будеш заварювати його і поїти цим чаєм свою свекруху. Та тільки порада у мене для тебе є.
– Яка? Кажи, все зроблю, аби скоріше позбутися від цієї змії.
– У селі чутки швидко розходяться. Запідозрять тебе. Так ось, щоб цього не сталося, зміни своє ставлення до свекрухи. Стань ласкавою, привітною, посміхайся. Недовго доведеться тобі мучитися.
Так і вчинила жінка. Ще тільки півні проспівали, а вона встає, хліб вимішує, піч топить, кашу готує, зілля отруйне свекрусі заварює. І ласкаво так запрошує її покуштувати диво-чай. Мамою кличе, слухається у всьому. Чоловік не натішиться: як рідні стали мати і дружина. Свекруха невістку дуже любить. І та любов’ю та щирістю відповідає.
Поспішає вона знову до знахаря, кидається до ніг його зі сльозами:
– Дідусю, благаю тебе. Ти ж все можеш. Дай протиотруту. Занадто багато чаю заварила я. Помре. А вона ж матір’ю турботливою мені стала.
– Мила моя, заспокійся. Я дав тобі пряні трави, з яких ти варила для свекрухи смачний і корисний чай. Отрута ж була у твоєму серці, але з Божою поміччю ти від неї позбулася. Ти полюбила її всім серцем своїм. А все тільки своїм добрим ставленням.
Люди завжди віддячують вам тим самим, що і ви до них. Ставтесь до них так, як б хотіли, щоб до вас люди ставились. Поважайте інших і вони поважатимуть вас. Все у ваших руках!