Я заміжня вже чотири роки, синові майже три. На перший погляд у нас звичайна сім’я, живемо ми, в принципі, непогано. Але ось у мого чоловіка дуже запальний характер і я ніяк не можу до цього звикнути.
Коли ми плануємо якийсь захід, Олега краще взагалі ізолювати, не залучати ні до чого, бо допомоги від нього ніякої, а настрій він мені точно зіпсує. В минулому році ми збиралися у відпустку на море, так поки вийшли з дому, я вже і їхати нікуди не хотіла.
– Де мої сині шорти? – згадав Олег, коли все вже було готове, зібрано, замовлено аж до таксі на шосту ранку до аеропорту. – У цьому будинку нічого не знайдеш! Ні, чорні мені не потрібні, мені потрібні сині! Все, без синіх шортів нікуди не поїду! Скасовуй все! Здай квитки! Розбирай валізи, відміняй таксі! Все, я так вирішив!
На початках я лякалася і розстроювалася, бо ніколи з таким не стикалася. В моїй родині якщо вже батько говорив щось, то виконував сказане. Але потім я зрозуміла, що Олег не такий, його слова нічого не значать, він просто кидає їх на вітер, тому не варто на них взагалі звертати уваги.
Через кілька хвилин Олег заспокоївся, вхопив валізи і потягнув їх у таксі, навіть не згадавши про те, що ще недавно не хотів нікуди їхати і велів здати квитки.
І так у всьому. “Скасовуються” сімейні свята, коли гості вже на порозі, “відмовляється” від покупок і замовлень, а вже “все, набридло, давай розлучатися” звучить з його вуст частіше, напевно, ніж «доброго ранку».
Втім, я вже перестала звертати на це увагу, бо вже через годину після чергового скандалу чоловік ні про що не пам’ятає і веселиться з гостями, а я ще довго посміхаюся усім через силу і приходжу до тями від усього ним сказаного. Я спробувала виходити з цієї ситуації різними способами: і не звертала увагу, і демонстративно ображалася, і розмовляла по-хорошому, але це нічого не змінило. У перші роки спільного життя чоловік ніби й намагався якось прикусити язика, а потім розвів руками:
– Я такий який є. Не подобається – розлучайся і шукай собі іншого.
Але я ж то знаю, що розлучитися він завжди готовий, проте тільки на словах. Я теж не поспішаю розлучатися, адже у нас росте син, якому потрібен батько. Багато людей так живуть. Ну, не розходитися ж тепер.
Але нещодавно у нас була зустріч однокласників. Зустріч проходила в ресторані, в теплій атмосфері, ми всі розчулилися. І раптом мій однокласник Сергій зізнався мені, що закоханий в мене з шостого класу. Наговорив мені багато напівсерйозних речей, про те, що я була і досі залишаюся красунею. Що про мене він ніколи не забував, навіть доньку хотів назвати моїм іменем. І що він готовий, хоч зараз, одружитися зі мною.
Я не сприйняла до душі всі його слова, так як списала все на романтику вечора. Проте зранку Сергій мені зателефонував і повторив все сказане ввечері. Сергій розлучився кілька років тому, коли зрозумів, що з дружиною вони стали чужими людьми. Він не захотів жити “як всі”, тому вирішив дати і собі, і дружині ще один шанс стати щасливим. Сергій вважає, що з нелюбимою людиною, з якою, до того ж, іще нема розуміння, щастя теж не буде.
Щодня Сергій пише мені в соцмережах, щоб я теж наважилася на розлучення. Але я не знаю, що робити. Олега я давно не люблю, але вже навчилася з ним жити. Крім того, він є батьком моєї дитини. На стосунки з Сергієм я теж не можу, поки-що, зважитися, адже я його практично не знаю. Доросле життя могло його змінити. На те, щоб пізнати людину, потрібен час.