Старому не терпеливилося побачити внука, що працював у районі терапевтом. Але до району 9 кілометрів пішки. Маршруток зараз нема.

Була весна. Однак на вулиці було по-зимовому холодно. Дід Василь досі ще не скидав свого кожуха з плечей, що захищав від вітру худорляве тіло.

Старому не терпеливилося побачити внука, що працював у районі терапевтом. Але до району 9 кілометрів пішки. Маршруток зараз нема.

Думав-гадав дід, якби-то до внука добратися і наважився. Устав зранечку, поснідав яєчнею і рушив у дорогу. Слава Богу, не дощило, хоч і було хмарно.

Ось пів дороги подолав. Присів на дорожню лавку, надпив з термоса трохи гарячого трав’яного чаю і знову в дорогу. Чай, настояний на травах, не раз рятував його в холодну пору, коли кволе тіло розбивав грип чи температура.

Дід Василь знався трохи на травах ще змалечку. Знання ці отримав від покійної матері, що у війну врятувала не одного пораненого чи хворого на запалення легень.

Он і поліклініка. Заглянув у реєстратуру – взяв талон до Романа Марковича. Все-таки не годиться без черги. Дід знав тутешній порядок. Присів, як усі, що чекали на прийом, під кабінетом.

-Доброго дня, пане Василю. Міг би і без черги до родича в кабінет навідатися, – хтось із присутніх упізнав старого.

Читайте також  Камені талісмани

-Та якого там родича. Він – внук мій. І все!

-Гай-гай! Як ти змінився. А внук твій – хороший доктор. Завдяки ньому я знову почала ходити своїми ногами…

Те, що ти мені рекомендував, нічого не помагало…

-А ти хіба слухала мене? Ти ж не виконувала моїх приписів. Та й не вчився я ніде…- врешті уступив дід.

-Та ці компреси – даремна трата часу, – не вгавала бабуся.

-Коли в районі появилася нормальна поліклініка, я більше тією справою не займаюся, – зовсім капітулював дід Василь.

Ось і його черга. Спроквола підвівся і зайшов у кабінет:

-Романе Марковичу, можна?

-О, заходьте, дідусю. Заходьте. Чого це ви вибралися в таку далечінь при такій холодній погоді. За тиждень збиралися вас провідати. Ви пішки? – дещо емоційно зустрів внук рідного діда.

-Ні, машину в лотерею виграв, – пожартував старий. – Побачити тебе хотів, розумієш?

-Як баба Настя?

-Хотіла зі мною, але я не дозволив. Та і не дійшла б вона. Надто стала квола. У неї ліки закінчилися – просила знову виписати рецепт, щоб замовити… – ділився життям дід. – Коли ж приїдете? Дуже правнука хочемо побачити.

-Приїдемо. Скоро приїдемо, – заспокоював старого Роман.

-Чи не помремо до того часу?

-Ти про що говориш? Щоб я більше такого не чув! Ви міцні у мене, дідусю!

Так і попрощалися. У коридорі старий почув, як шушукаються між собою медсестри: «Це дідусь нашого Романа Марковича». У цих словах була повага до його внука. І дід гордо випрямив плечі й попрямував на вулицю.