Історії

Степанова дружина пішла на той світ першою, потім прихворів і Степан, діти не могли поділити хату на хуторі і вирішили спалити, все село було шоковане – геть розум втрати ті діти

Степан з Лідою побралися, коли обом ще й двадцяти не було. На дідовому хуторі, далеченько від села, Степан поставив хатинку на одну кімнату і маленьку кухоньку. Дерева, дякувати Богу, було вдосталь – поряд дрімучі поліські ліси. Там і народилися їхні троє синів. Степан гордився, що стільки його нащадків продовжать фамілію, а Ліда журилася, що так і не народила доньку.

– Чого тішишся, дурню? А хто тебе на старості догляне? Може, невістки? У твоєї матері їх скілько, а очі їй закрила дочка. Е-ех, що казати… А хату як між хлопцями поділиш? Тому – кухню, тому – сіни, а тому – залу?
Як у воду дивилася. Біля тої старенької халупки Степан згодом звів великого шальованого будинка аж на три кімнати. Коли обставляли меблями, сини раділи, бігали по хаті, яка їм видавалася великим палацом. У зал поставив серванта, м’які крісла з диваном – туди було, боронь Боже, зайти.

«То коли гості навідаються, то й повсідаються на крісла», – наказувала Ліда. Та недовго діти тішилися «покоями». Старшого Бориса після школи забрали в армію, так і залишився десь на Уралі. «Встроївся добре!» – хвалилася перед сусідами Ліда, бо женився на дочці командира частини. Середульший Володя подався на шахти Донбасу. Там працював, жив із сім’єю у трикімнатній квартирі. Найменший Ігорчик, для якого і берегли хату, подався аж у Ленінград вступати в «мореходку». Так усе життя провів на кораблях. Ні до яких рангів не дослужився, а гроші, які привозив додому, з друзями і пропивав.

Батьки лишилися самі у своїй хаті на хуторі. Самотиною животіли, бо дуже журилися своєю бідовою долею, що на старості круг них нікого не було.
– У людей як у людей – на свято діти з’їжджаються, свати у гості приходять, а ми з тобою, як сиротини, нікому не потрібні, – журилася Ліда. – Певно, внуки нас гидують, що ніколи зроду на канікули не були. Хто б міг подумати, що хлопці як поїдуть, то й раз на рік не навідаються до хати. Ти ж хоч перший не вмирай, бо я без тебе буду сама, як палець, ще здурію з горя…

– Добре… – махав рукою Степан.
І справді, першою пішла на той світ Ліда. Не хворіла, не мучилася, заснула і не проснулася. А чого так несподівано? Хтозна… Може, засумувала з горя, бо чекала синів додому, яких не бачила літ із десять. Що просила-молила їх, та всі мали клопоти: то робота, то море, то школа. Приїхали на похорон, правда, без жінок та дітей. «Дорога далека, грошей тре багацько», – кинули багатозначно батькові. Поховали маму, поплакали, наступного дня прошвирнулися селом – зібрали допомогу на похорон, тай поїхали собі додому.

Став жити Степан сам. Та настільки затужив без любої Лідуні, що й заслаб. Телеграмою синів викликали родичі: мовляв, батько злягнув. Вони приїхали швидко, бо усі троє зрозуміли: хату на кого старий лишить?
І тут почалося…
– Батьку! Батьку! – тормосили за грудки старого Степана. – Де заповіт?! Чуєте? Питаємо ж вас…
Степан важко розплющив очі, повіки, здавалося, налилися свинцем, бо годі було їх відкрити.
– Де я?
– Наконець очуняв! Де заповіт?! – нетерпляче допитувалися сини.
Степан обвів помутнілими очима хату, погляд зачепився за старенькі вінчальні ікони в кутку. «Слава Богу, вдома», – полегшено подумав.

Поглянув – над ним схилилися троє його хлопців, троє соколиків, як ніжно їх називав. «Он, Бориско, старий уже, холєра, певно, п’є, бо ніс якийсь аж фіолетовий. А то хто? О-о, Володька – і не пізнати. Колись така шевелюра була, дівчатам голови крутив, а тепер, диви, лисий, як бубон. Їй-бо, якби де в городі стрів, не познав би рідну дитину… Це Ігорчик, найменший, а здається, ніби на літ десять старший од братів – і цей, певно, закидає, морда яка пом’ята.

Ех, хлопці, хлопці, що з вами жизнь зробила?.. Того, мабуть, і не приїжджали, бо в собі не могли розібратися…» Його невеселі думки перервали синівські крики.
– Що ви хочете? – спроквола запитав. – Який заповіт? На хату? – нарешті дійшло до його простого селянського розуму. – Хто мене догляне, тому й хата.
– То ми всі приїхали доглядати! – раптом із-за синівських спин запищав якийсь неприємний жіночий голос. Степан примружив очі: у темряві не міг впізнати.

Читайте також: Троє сестер вийшли заміж за трьох братів, оце так весело

– Хто то? – здивувався. – Їй-бо ніяк не признаю… Може, Євдошка, ти, сусідко?..
– Яка Євдошка, тату! – гаркнув над вухом Бориско. – Геть старий здурів. То наші жінки! Танька, Ганя, Каріна.
– Як? Каріна? Чудне ім’я, геть як у меї кобилки. Чого ж здурів, сину? Я ваших жінок коли бачив? Хіба ше на весіллях… А чого ж приїхали теперка?
– На кого напишете заповіт? – знову на цілу хату заверещала котрась із невісток.
– А мені їднаково… – прошепотів Степан. – Йду до тебе, моя Лідуньо… – сказав і пішов на той світ. І залишив синів сам на сам із проблемою: як поділити хату?

Ледь дочекавшись, поки підуть люди з похорону, брати з жінками сіли за стіл переговорів. Хоча ще до того, поки готували поминальний обід, невістки встигли пересваритися, кожна бачила своєю хату, в якій за двадцять років заміжжя була чи не вперше. Старшій конче потрібні гроші на малосімейку для дитини, середня товкла безперестанку, що дочці треба справити весілля, найменша найдужче верещала, бо син цього року вступає в інститут.
Коли в хаті лишилися тільки «свої», які й бачилися всього кілька разів за життя, стали гадати. Випили одну чарку, другу, а виходу із ситуації не придумали. Захмелілі від горілки і такої важливої проблеми, не стримували своїх емоцій.

Нарешті вирішили: той, хто стане хазяїном, дасть відступне. Але варіант провалився – ніхто грошей не мав. Тоді надумали продати хату і поділити зарібок, але зійшлися на тому, що довго доведеться чекати. Нарешті в когось увірвався терпець:
– Неси ще пляшку! Бо без сто грамів не вийде.
Та випили сто грамів ще не раз і не одну пляшку, а виходу не могли придумати. «От старі – чого не поділили?!» – в усьому картали і звинувачували батьків. Стали ображати не лише покійних, а й один одного. Від безсилля в хід пішли кулаки, в хаті стояв галас, крик, меблі з гуркотом падали на підлогу, скло у вікнах дзенькотіло. Нарешті хтось вигукнув:

– А давайте спалимо! Щоб нікому не дісталася!
У хаті завмерла тиша. Мить сумнівалися, але горілка взяла гору. Зібравши такі-сякі батьківські пожитки, брати винесли, що могли, поскладали посеред двору. Невістки шнирили по кімнатах, що би собі ліпше прихопити – перевертали шухляди, викидали на підлогу старенькі фотографії, пожовклі документи, подяки за трудову звитягу свекрів. Усе, що прості колгоспники нажили за свій вік. Знайшовши золоті кульчики, старша, озирнувшись, чи, бува, ніхто їх не запримітив, запхнула собі за пазуху. Середня розжилася на годинник, на якому, певно, літ десять тому завмерли стрілки.

Менша у скрині нарила вишиту сорочку, нерішуче покрутила в руках, а потім усе-таки запхнула в сумку: «Пусть будет, сойдет еще». З тим і вийшли з хати.
На подвір’ї їх зачекалися чоловіки. Цвиркнувши крізь зуби, Бориско покликав усіх рукою: мовляв, чого стоїте, ходімо. Викуривши ще по одній цигарці, кинули недопалки у хату, ще й для певності черкнули сірником.
Недопалки помалу тліли, а тоді зайнялися, все навкруги палахкотіло диким полум’ям. Вогонь перекидався з сіней на кімнати, на кухню. Горіло батьківське життя, їхня гірка сирітська доля. Хата, якій так раділи півстоліття тому. А в селі дивувалися і хрестилися: Господи, що ж то так півнеба осяває на Степановому хуторі?..