Коли доля нагородила нас довгоочікуваною дитиною, ми нарешті зрозуміли що таке справжнє щастя. І ми з чоловіком, і наші батьки не могли натішитися нашим синочком. З перших днів його життя ми оточили його безмірною любов’ю та турботою.
У декретній відпустці я пробула недовго — лише півтора року. Такі були умови контракту на моїй роботі.
Начальниця мені відразу сказала, що якщо не вийду на роботу через 18 місяців, то її посаду займе інша людина. Робота у мене хороша, з нормальним графіком і пристойною зарплатою, тепер таку складно знайти. Тому я і не хотіла лишати своє місце роботи, адже далі жити на щось потрібно. Коли я вийшла на роботу, то сидіти з онуком погодилась моя свекруха, матір чоловіка, оскільки мої батьки живуть в іншому місті. Ось так весь минулий рік свекруха опікувалась дитиною вдень, а ввечері, коли ми з чоловіком приходили з роботи, то повністю перекладали турботу про малюка на себе.
Весь цей час усе було прекрасно. Мати чоловіка завжди з задоволенням приходила до нас няньчити онука, ніяких нарікань не висловлювала. Однак зовсім нещодавно свекруха різко змінила свою позицію і тепер доволі агресивно вимагає звільнити її від обов’язків няньки. Таку зміну настрою вона навіть і пояснювати нам не хоче, просто поставила перед фактом, що займатися внуком вона більше не бажає.
Ми все ж намагалися зрозуміти у чому причина такої кардинальної зміни, але свекруха стала говорити про те, що дитині пора почати спілкуватися з іншими дітьми і звикати до суспільства необхідно з ранніх років. Можливо таку думку їй навіяли телепередачі, які вона постійно дивиться, де всілякі “експерти” виказують свої прогресивні думки. Тому не дивно, що свекруха потрапила під їхній вплив.
Ми з чоловіком все обдумали і зважили відразу, що нашу дитину у садочок віддавати ми не будемо. Не лише через те, що це наш дорогоцінний первіснок. Просто ми багато наслухалися від знайомих, які постійно скаржаться на те, що відколи дитина почала ходити в садок, то регулярно приносить додому якісь болячки. Адже коли хтось у групі має застуду, то підхопити хвороботворну бактерію дуже легко. А лікувати зовсім маленьку дитину складно, та й не хочеться наражати ще не укріплений дитячий імунітет на такі загрози. Ми чітко вирішили, що ніякого садочка для нашого сина не буде, до школи посидить вдома. Зате здоровішим буде. До того ж він у нас хлопчик скромний і сором’язливий, відразу з ним не можна знайти спільну мову. До нашого сина потрібно знайти своєрідний підхід, якщо ж це не вдається, то дитина вередує і сердиться. Навіщо наражати сина у такому віці на негативні емоції?
Чоловік прямо озвучив своїй матері нашу позицію. Але та різко відповіла, що більше не може сидіти з малюком. Він став рухливий і вона втомлюється, не встигає за ним. Тому на її допомогу ми можемо більше не розраховувати.
Свекруха просто поставила нас перед фактом, що сина немає на кого залишити і потрібно віддавати його у садок. Попри всі наші доводи, вона з онуком сидіти категорично відмовилася. І як з нею далі спілкуватися? Я не можу цього зрозуміти, адже вона на пенсії цілими днями просиджує вдома. Хіба так складно подивитися за власним онуком кілька годин?