Історії

Та вона й тут мені відмовила. А ще перестала відповідати на мої повідомлення. Згодом взагалі зникла.

Я якось незрозуміло тоді її зустрів, наче з повітря взялась. Та я був таким щасливим, що й слова видавити не міг. Я шукав її так довго, що придумав собі сотню версій, а вона тут, жива і здорова. А вона просто дивилась на мене сумними дзеркалами душі і сказала: «Тепер ти все знаєш. Що далі?»

Осінь, яка була 6 років тому, була особливою. Не по-доброму особливою. Я не мав роботи, моя дівчина просто зникла, а мама постійно докучала своїми розмовами. Я мав вищу освіту й висиджувався вдома, нарікав на Бога, бо сенсу життя не бачив. А друзі ще й насміхались, мовляв, на сайті знайомств точно когось би й найшов.

Я довго це не сприймав серйозно, та якось таки зареєструвався. Нічого нового я там не побачив, типові дівчатка, які шукають багатого чоловіка. Та один профіль все ж мене зацікавив: ніжна та мила, витончена дівчина з рудою товстою косою. І на всіх фото то в квітах, то в бібліотеці, то на лавці з книжками, словом, видно, що не дурна.

Ми тоді почали спілкуватись. Її звали Оксана і вона була дивовижною, бо одразу зрозуміла, що в моєму житті повний провал. Вона словами мене підтримувала, заспокоювала, навіть оберігала. Я й не помітив, як змінився. Згодом стосунки з мамою налагодились, я знайшов навіть роботу.

Якось я вирішив, що запрошу її на 8 березня в кафе на справжнє побачення. Попередній раз вона мені відмовила, я пропонував відсвяткувати Новий рік, та в неї родичі приїздили, не вдалось. А на Валентина я був дуже зайнятий, тож дочекався аж березня. Та вона й тут мені відмовила. А ще перестала відповідати на мої повідомлення. Згодом взагалі зникла.

Читайте також Останні серйозні стосунки були лише рік тому. І були дуже сумними. Через подруг.

Я не чекав від себе такого, але був дуже пригнічений. Не було з ким поговорити про все і ні про що. Життя було на роботі й вдома. Нудно.

За два місяці після того мама попросила з’їздити до її сестри, яка дуже стара й не може сама собі раду дати. Тітка Оля живе трохи далеко, в іншому районі, старому такому, що там усе й поросло мохом та плющем. Ще за 50 метрів від її дверей чути квітами, травами, деревами, плодами…

Прямую до дверей, насолоджуюсь тими ароматами, а мені назустріч іде жінка з візком, в якому… Оксана! Я був невимовно щасливий її побачити і спочатку навіть не второпав, що вона не може ходити.

Життя Оксани — постійні лікарі, операції, обстеження, надії. Але почекайте. Так було раніше. Зараз трохи по-іншому. Зараз вона — моя. Ми в шлюбі вже 8 років, у нас двійко чудових діток, а Оксана сама ходить, правда, поки з палицею.

Але ми віримо! Любов здолає усе, тож зараз підемо вкотре нарвати бузку.