Після того як мене привезли в дитячий будинок я довго чекала маму. Я вірила та надіялась на те, що ще трішечки, буквально деньочок або два і вона прийде за мною. Але з часом я зрозуміла, що мамі я не потрібна, бо вона не повертається за мною.
Якось, в один з чергових нудних днів, до мене підійшла вихователька та попросила піти з нею.
-Ходімо Надійко, там до тебе гості прийшли. – мило посміхаючись сказала вона.
Читайте також Закоханість і зачарованість коханим в роками мине, а звички, які заклалися в людині ще в дитинстві, навряд чи зміняться.
Хто? До мене? Хто це може бути? Ми пішли до кімнати, в якій були двоє людей – чоловік та жінка. Вони мовчки дивились на мене, а потім почала говорити жінка, яка прийшла з чоловіком:
-Доброго дня Надійко! Як у тебе справи? – радісно та ніжно запитала вона.
-Добре. – нерішуче відповіла я не знайомій мені жінці.
-Мене звуть Ярослава, а мого чоловіка – Остап. Ми дуже раді з тобою познайомитись. Не проти погуляти з нами трішечки?
Після того як я кивнула у відповідь ми пішли з ними в скверик, що був біля дитбудинку. Хоча це було щось середнє між сквером та парком. Ми багато розмовляли та гуляли. Ярослава та Остап розповіли мені, що в них дома живе великий бернський зенненхунд на ім’я Малюк, це виявляється такий собака, Остап показав мені його фото.
Але чому ж він малюк, якщо він такий великий, хоча і дуже добрий пес? Ярослава сказала, що хоча собака він і великий але він мега-добрий і в душі малюк. Також в них є Пан Кіт, це так звати великого пухнастого кота. Персидський кіт його порода, якщо я правильно запам’ятала. Пан Кіт дуже любить спати разом, а в переважній більшості на Малюкові, це було його улюбленим місцем для сну, та й собака був не проти і чекав, коли кіт прийде до нього на обідній сон.
Мене дуже вразило це! Я була в захваті від того, що кіт та собака дружать і ще й сплять разом! Це був щирий дитячий захват. Після нашої прогулянки Ярослава та Остап пішли додому.
Я чекала Остапа та Ярославу, не зважаючи на те, що вони не казали мені чи прийдуть ще раз чи ні. Я не сподівалась, що вони мене заберуть до себе в сім’ю, як це переважно відбувалось з іншими дітьми, але в душі був маленький вогник маленької дитячої надії.
Пройшло декілька днів і вихователька знову мене покликала. Сказала, що прийшла Ярослава, але цього разу без чоловіка. Я була дуже рада її приходу. Ми знову пішли гуляти, Ярослава пригостила мене пампушками з цукровою пудрою, які спеціально для мене приготувала.
-Надійко, я хотіла тобі дещо розповісти. Давай присядемо на лавочку? – трохи схвильовано запитала в мене жінка.
-Угу! – відповіла я щаслива з набитим ротом пампушкою.
-В нас є син, його звати Андрійко. Ми його всиновили, так як я не можу мати дітей. Йому було 8 місяців, коли ми його взяли до нашої сім’ї. Йому зараз майже 5. Так ось. Пам’ятаєш ти виграла конкурс з малювання?
-Звісно! Я дуже щаслива, що виграла! Я дуже-дуже старалась! – радісно і з гордістю за свою перемогу відповіла я.
-Так, дуже гарний малюнок в тебе вийшов! – ніжно мовила Ярослава. – Два тижні тому я побачила про це статтю в газеті. І звернула увагу на твоє прізвище, воно ж в тебе рідкісне – Капля. Знаєш, в нашого сина, перед тим як ми його всиновили було таке ж прізвище!
-Ого! Невже в когось ще є таке? – захоплено сказала я від подиву, що я така не одна.
-Так! І я тобі більше скажу, ми з чоловіком дізнались, що ви з Андрійком – братик та сестричка. І ми з Остапом дуже хочемо, щоб ви з братиком продовжували залишатись сім’єю. Ти не проти стати нашою донечкою, Надійко?
Від подиву та щастя в мене покотились сльози. Я згадала, про яку дитинку мені снились жахи. Це був мій братик! Андрійко! Я погодилась та обняла Ярославу міцно-міцно.
Тепер я офіційно донька Ярослави та Остапа, а вони офіційно мої батьки. Я дуже їх люблю і дуже вдячна, що дозволили нам з Андрійком і далі бути сім’єю!