У два роки мама мене покинула. Пояснювала, це тим, що на мене не вистачає у неї коштів. Відтоді я росла в дитячому будинку. Спочатку вона відвідувала мене, а потім закинула, визнавши це безглуздою тратою часу й грошей. Я дуже сумувала за мамою, завжди стояла біля вікна і чекала на неї. Але мої надії були марні, вона зовсім про мене забула і більше не приходила.
Довгий час я сподівалась, що можливо якась інша мама візьме мене до себе. Але нічого не змінювалося і я продовжувала чекати і мріяти.
Коли мені виповнилося 15 років, я стала розуміти, що мамі я просто не потрібна. Закінчивши навчання, мені пощастило одній з усього класу вступити до інституту на заочне відділення. Я стала вчитися і працювати.
Одного дня, повертаючись з роботи до мене підійшла якась жінка, коли вона заговорила, тільки тоді я зрозуміла, що це моя мама, її голос я пам’ятала завжди. Але ніколи вже не надіялася, що побачу її.
Читайте також: Я не знаю, як правильно поступити. Але я готова, хоч куди переїхати, лише аби окремо. І що тепер нам робити?
Мати моя виглядала вимотаною і дуже постарілою, але зі слідами колишньої краси. Вона дивилась на мене і плакала, просила вибачення за те, що віддала мене в дитячий будинок і не відвідувала в інтернаті. Вона вмовила мене переїхати до неї. Я довго не хотіла, тому, що була дуже ображена на неї, але в той же час, я була дуже рада, що нарешті і в мене є мама. Звичайно це вже не та радість як у дитинстві, але на душі було якось тепліше. Я знала, що хоч якась рідна людина поруч зі мною. Трохи повагавшись, я погодилась.
Живемо ми, на перший погляд, досить непогано. Але ось тільки мамою її не виходить вголос назвати, дуже хочеться, але язик не повертається. Не можу і все, якась пустка в душі і невимовна образа за дитинство і стільки років проведених в дитячому будинку.