Тільки Микола хотів під’їхати візком до жінки, як раптом похоронний вінок впав. – Буде біда! – крикнула сестра Миколи

Микола закінчив школу, політехнічний інститут. І отримав направлення на завод інженером. Там сподобалась йому ще зовсім молода бухгалтерка. Через завод Микола отримав трьохкімнатну квартиру. Їм би жити і тішитися, та все більше хвороба підкошувала його ноги. Не допомагало лікування. Зір став падати. Та ще й молоденька дружина не підтримувала чоловіка.

– Я не наймичка тобі! – не стримуючись, кричала, коли просив щось подати.

– Я сама маю і крана прикрутити. В інших чоловіки у хаті, а в мене каліка. Скажи, нащо ти мені потрібен?! Добре, що дітей нема.

Не думав Микола, що жінка, яку любив понад усе, думає так про нього.

Їх швидко розлучили. Микола став замкнутим, ні з ким не хотів спілкуватися. Зранку – на роботу, ввечері – додому. По дорозі зайде в магазин, купить кефір та булочку. Ото й усе його життя…

– Миколо, присядь-но, – якось крикнула старша жіночка, біля під’їзду.– Не вік тобі в холостяках ходити.

– Не сердься, сину, ти ще молодий. Маю племінницю. Вона як мене провідує, то поглядає на тебе. Ти ж такий гарний, ставний чоловік, а без жінки. Зійтися би вам.

– Подумаю, – кинув чоловік.

Але Микола не довго думав. Уже наступного дня до нього прийшла сусідчина племінниця Ксеня. Зготувала їсти, прибрала. А згодом розтопила і його серце. Микола тішився своїм щастям. Нарешті знайшлася жінка, яка полюбила його таким, як він є. Гарним, статним, але хворим.

Минуло кілька років щастя і радості. І сталася біда. У Миколи від цукрового діабету загноїлася нога. Мусили її відрізати.

Усі дні і ночі сиділа Ксеня біля свого чоловіка. Доглядала, годувала з ложечки, змушувала жити, коли він уже ні нащо не надіявся. Так пройшло не мало часу.

Одного ранку пішла Ксеня в магазин і не повернулася. На столі лишила тільки записку. «Прости. Жити так більше не можу. Я ще молода».

Ой, що то творилося на серці у Миколи, ковтав жменями таблетки, напивався. Не міг повірити, що мила, добра, ніжна Ксеня його покинула.

Читайте також: 7 істин, які допоможуть вам, стати сильнішими

І через місяць вона… вернулася. Відчинила своїм ключем двері, поставила у кухні на стіл продукти. Коли побачив її, аж захитав головою, думав, що привиділося.

– Привіт! Як ти? – радісно запитала, ніби й не було між ними того страшного місяця.

Він не розсердився. А усміхнувся і прошепотів:

– Тебе чекав.

Присіла біля нього на край ліжка, обняла, поцілувала. І, не дивлячись в очі, мовила на вухо: «Прости». А вголос сказала:

– Дивися, що я тобі привезла! – І з коридору вивезла у кімнату інвалідний візок. – Тепер будемо на прогулянки ходити!

Їхнє щастя тривало ще чотири роки. Стільки ніжності Ксеня віддавала своєму чоловікові. І микола намагався допомагати по дому, те що було в його силах.

Вони часто гуляли у парку розмовляли, сміялися. Добре було їм разом.

Одного дня до жінки подзвонили і повідомили, що мама в селі померла.

– Мушу, мій милий, поїхати на кілька днів, – говорила Ксеня. – Потерпи, за тобою сестри наглянуть.

– Не йди, не йди… – плакав, як мала дитина.

Тільки за жінкою клацнув замок, як Микола подумав, що Ксеня його покинула.

А через годину, жінка повернулася. Запізнилася на останній  автобус, що йшов до її села. Зайшла у квартиру і поставила в куточок вінок, що приготувала для матері.

Тільки Микола хотів під’їхати візком до жінки, як раптом похоронний вінок впав.

– Буде біда! – крикнула сестра Миколи.

Ксеня нічого не відповіла, не до того їй було. Микола все притулявся до жінки та гладив її по обличчі. А зранку чоловік не проснувся. Ксеня поховала чоловіка та матір в один день.