fbpx

То які ми, мамо? Бідні чи багаті? — Багаті, донечко, дуже багаті. Ми є одне в одного, ми здорові й любимо одне одного — ​це і є багатство. А все інше — ​це не так важливо. Страшно втратити близьку, рідну людину. А гроші втратити не страшно!

Одного дня питаю я в мами:

– Мамо, ми бідні?
— Ну що ти? Ми дуже багаті! Подивися, у тебе є я і Антончик, а в мене — ​ви обоє. Мені більше і не треба нічого.
— А мені сьогодні здалося, що ми дуже бідні… І що ти говориш мені неправду

Вона підійшла до вікна, обережно відсунула фіранку і почала дивитися на вогники нічного міста, на машини, що діловито снують туди–сюди. Все це було ніби якесь інше життя, інший світ, і сьогодні їй довелося стати частиною його, а потім повернутися в свій. І вона раптом зрозуміла, що він перестав її радувати. І ця лялька з «тропічних» обрізків, яку вони з мамою шили, здається їй тепер зовсім простою і непривабливою. А ще вчора вона з нетерпінням очікувала мить, коли ненька її дошиє. Їй так хотілося скоріше з нею погратися. Вона уявляла, як принесе її в дитсадок, як здивуються всі дівчатка, як навперебій будуть просити подивитися і погратися. І вона, звичайно, дасть їм її, свою ляльку, вона ж не скнара. Віддасть тому, що їй буде приємно, щоб вони погрались, а ввечері лялька знову стане тільки її.

А сьогодні вона раптом зрозуміла, що не попросять дівчатка цю ляльку. І навіть можуть носики зморщити і сказати на неї:

«Фу!» А вона це «фу» пережити точно не зможе. Не розуміла, чому — ​тільки знала: це через те, що мама сама її шила, що вона була не з такої тканини , не так виглядала як інші.. Шила тому, що вони не мали грошей купити магазинну ляльку. Тому, що тата в них не було зовсім і не було кому прийти з роботи до них з Антончиком і сказати: «Ну що, діти, їдемо в «Дитячий світ»? У мене сьогодні зарплата!»

І вони б скакали на одній ніжці, радісно повискуючи, а потім брали б тата за руки, вона — ​з лівого боку, а Антон з правого, і йшли б купувати нові іграшки. І там, у магазині, він би не усміхався винувато, не розповідав би їм про оплату світла, газу і скільки у них боргів, а просто купував би все, що вони попросили.

Вона часто мріяла: от якби в них було багато грошей! Які гарні сукні можна було б купити! І джинсову спідничку, і нові лакові туфлі. І лялькову коляску, як у Ані. І самокат, як у Лери. І щоб Дід Мороз більше не приносив на Новий рік шкільну форму, а потішив би справжнім подарунком. І щоб перед навчанням їй купили новий портфель, а не віддавали старий, сусіда Вітька, яким він після уроків грав у футбол. І який до того ж був синім, з намальованою машинкою на великій кишені. Хлопчачий — ​і все тут.

І найголовніша мрія її — ​гарна сукня на випускний. Така, від якої б дух захоплювало. Як у справжньої Попелюшки. Вона бачила таке плаття в магазині, але воно коштувало так дорого, що про нього годі було й мріяти. А ще вона купила б Антончику пожежну машинку, в яку можна наливати воду — ​і вона ллється потім із шланга, як у справжньої.

Вона скривилася, згадуючи, як прийшли вони з мамою за Антоном у ​​дитячий садок. Її брат сидів на стільчику нещасний і заплаканий, з величезним червоним вухом. І як
схлипував потім, здригаючись, розповідав мамі, що побився з хлопцями через те, що Вовка приніс свою нову пожежну машинку, Антон хотів погратись, а він йому не дозволив. І сказав, що це йому тато купив. І що у Антошки такої іграшки не буде ніколи, тому що тата у нього немає.

А Антошка відповів, що мама йому скоро купить багато таких машин і він жодною з Вовкою не поділиться, бо Вовка — ​скнара. А той сказав, що нічого мама йому купувати не буде, тому що вони бідні і всі ходять у чужому одязі. А потім Антошка, звичайно, налетів на Вовку і врізав йому. А Вовка відповів. І ввечері вихователька довго говорила з мамою, щоб вчила сина не розпускати рук…

А мама слухала її і сумно дивилася на Антончика. І вже вдома, нагодувавши їх смачною смаженою картоплею і напоївши солодким чаєм, довго розмовляла, пояснюючи, чому погано битися через таку дурницю, як пожежна машинка. А Антон шморгав носом і наполягав, що пожежна машинка не дурниця…

Перервавши її думки, підійшла мама, обняла, уткнулася носом в її плече, щоб погойдати як маленьку, потім запитала:

— Поговоримо, доню?

— Про що?

— Ти запитувала про багатство і правду. Чому вважаєш, що я тебе обманюю?

— Знаєш, мамо, сьогодні у Ліки був день народження. Приїхала її мама на машині, забрала нас на дитячий майданчик. Там були гірки, басейни з м’ячиками, батути! І дівчатка розповідали, що вони часто ходять туди і все там знають. А я була перший раз і нічого не знала. І всі дітки були такі ошатні, а я — в цьому платті.

Читайте також:Я так розлютилась, що й не побачила, як діти заходяться плачем.

І Ліці подарували стільки всього! Й іграшкового поні Іскорку, і лялечок із «Холодного Серця», і всі так захоплювалися кожним новим подарунком, а я принесла тільки браслетик, який сама сплела, і каблучку… і вони навіть не подивилися на мій подарунок.

Страшно втратити близьку, рідну людину. А гроші втратити не страшно.

І там, на майданчику, був фотограф. Він нас усіх фотографував, а потім дав кожній маленьку світлину на згадку про день народження, я запропонувала Ліці обмінятися: я їй свою картку, а вона мені — ​свою. Тому що скоро випускний, вона піде в гімназію, а я — ​в нашу школу, і мені так хотілося, щоб у нас залишилися фотографії одна одної. А вона відмовилася, їй хотілося, щоб у неї залишилася її світлина, де вона в новій сукні. А я їй сказала, що в неї ж буде багато знімків і що дружба важливіша за сукню. А вона відповіла, що її фото буде у випускному альбомі і я завжди зможу там на неї подивитися. А потім ми поїхали до неї додому. У неї є своя окрема кімната. І вона така красива, як кімната справжньої принцеси. І в ній стільки іграшок! І був такий гарний торт! Ліка сказала, що його робили на замовлення. І дівчатка говорили, в яких сукнях прийдуть на випускний. А мені чомусь було так сумно, мамо. Мені здалося, що ми зовсім не багаті, а дуже навіть бідні. У нас така маленька квартира. Ми з тобою і Антончиком живемо в одній кімнаті. Й іграшок у нас немає. І ти не водиш машину. І уроки я буду робити за нашим кухонним столом. То які ми, мамо? Бідні чи багаті?

— Багаті, донечко, дуже багаті. Ми є одне в одного, ми здорові й любимо одне одного — ​це і є багатство. А все інше — ​це не так важливо. Страшно втратити близьку, рідну людину. А гроші втратити не страшно. Ви ще трохи підростете, я зможу вийти на роботу на повний день, і все в нас буде добре, повір.

Але голос мами задрижав. Вона обернулася і побачила, що обличчя неньки раптом стало сумним і тужливим, яким було, коли вислуховувала нотацію від Антонової виховательки. І їй раптом захотілося якось маму підтримати, щось таке важливе їй сказати, але не знала що і просто притулилася до неї, як притискалася зовсім маленькою, вдаривши коліно. Наче в такі моменти не існувало в світі нікого, крім неї і неньки.

І мама обняла її у відповідь, посопівши їжачком, від чого стало лоскотно і смішно, а потім раптом сказала: «Я не хотіла тобі заздалегідь говорити, але мені підвернувся гарний підробіток. Пам’ятаєш, я весь минулий тиждень сиділа за комп’ютером ночами? Якраз сьогодні мені, нарешті, заплатили, і завтра ми підемо купувати тобі нову сукню і туфлі на випускний! Ти будеш найкрасивішою принцесою! Я обіцяю!»

Наступного дня, після дитячого садка, вони прийшли в той самий магазин. Продавчині разом з мамою метушливо закрутилися навколо неї, допомагаючи одягнутися. Вона стояла перед великим дзеркалом, не вірячи, що все це відбувається з нею. Мама застібала їй блискавку, розпрямляла спідницю. Вона ходила магазином, стукаючи маленькими каблучками нових туфель, і відчувала себе найелегантнішою дівчинкою в світі. Проходячи повз Антона, підморгнула йому і запитала: «Ну як?» А він не відповів нічого, тому що йому було сумно. Він знову побився з Вовкою, і знову йому перепало від вихователів — білий світ був немилим. Яка вже тут сукня?

Вона подивилася ще раз у дзеркало, ніби намагаючись запам’ятати себе такою напрочуд гарною, а потім рішуче підійшла до мами і попросила допомогти переодягнутися. Уже вдома, коли влігся Антон, а вони перемили посуд і, увімкнувши настільну лампу, сіли шити ляльку, мама обережно запитала:

— Чому ти відмовилася купувати плаття? Ти ж так мріяла!

— Я просто подумала, мамо, що у Антошки скоро день народження. Краще купимо йому пожежну машинку. Зробимо сюрприз! Уявляєш, він прокинеться вранці, а в нього перед носом справжній подарунок. І він як закричить з радості! Так, що всі сусіди почують! Коли я думаю про це, мені хочеться сміятися, мамо. І я відчуваю себе навіть більше ніж багатою!

facebook