Історії

Треба три рази подумати перед тим як пускати родичів, до себе пожити.

У мене дуже велика сім’я.

У одній з далеких сестер було п’ятеро дітей. Старші доньки були приблизно мої однолітки: старша народилася на рік раніше за мене, а молодша – через два роки.

У дитинстві ми дружили. Тому що їх бабуся спілкувалася з моєю мамою. У Олени важка доля вона виховала двох дітей без чоловіка. Батько старшої допомагав іноді, а батько молодшої – хто він?

У селі роботи не було. А дівсина була розумна. Без хабарів і блату вступила до університету і кинула через  дитину. Коли дітлахи підросли – надійшла на інший факультет, на заочне відділення.

Бо чого немає, того немає. Але постало питання: де вона буде жити під час 2-3 сесій? Щороку і так 6 років? Поруч з університетом жила одна з родичок (двоюрідна сестра покійного дідуся). Але прийняла Олену тільки на час здачі іспитів влітку.

Читайте також:Я буду приїжджати до свого сина тоді, коли вважатиму за потрібне. Або ти вважаєш, що я повинна у тебе дозволу питати? – запитала свекруха.

А восени, під час сесії швидко зметикували: –  у мене однокімнатна квартира. Іди до неї жити. Ні про які гроші за час проживання не йшлося: в Олени їх просто не було. І грошей на їжу у неї не було.

Ні, вона привозила з собою цибулю і цукор, ще щось на зразок картоплі. Але не масло, м’ясо та інші продукти. А я якось не звикла цибулею одним харчуватися. Різноманітної у мене не було, тому щиро вважала, що родичка мене не об’їсть.

І щодо продуктів з села навіть не заїкалися. Те, що вона могла привезти, у мене і так було: я кожні вихідні моталася до батьків на городі допомагати. Єдиний нюанс: вона на сесію приїхала застуджена, спати на одному дивані я з нею не змогла.

Тому купила диван-крихітку. Чим дуже шокувала родичку. Я просто зрозуміла, що Олена – це тільки початок, їй 6 років вчиться заочно. Були питання і від інших родичів щодо тижні-другий. Мені що – з усіма на одному дивані спати? А відмовляти і посилати я потім стала. І Олена цьому посприяла.

Перший курс пройшов благополучно. Вона сама мені розповідала, що все в її селі в шоці, що бувають родичі, та ще такі далекі, які пускають в собі жити на сесії, і годують, і поять, і грошей за це не беруть. Крім того, Олена вступила на факультет, який був суміжний з тим, що я закінчувала.

Тому у неї не було необхідності ходити в бібліотеку писати конспекти статей для заліків та іспитів, як цього вимагали викладачі.

Свої я зберегла і їй дала для переписування. Пару заліків та іспитів вона на моїх конспектах в сесію закривала. Хто там їй мізки прочистив і якою брудною щіткою – до сих пір не знаю.

Але восени наступного року вона стала заявляти, що робить мені послугу. Яке? Живе у мене! Я повинна бути їй вдячна за її суспільство. Ніякої подяки я до неї не відчувала і не відчуваю до сих пір.

А не треба моїм сільським родичам через мову Олени знати, чим я займаюся у вільний від роботи час. Мозок виклюють. Менше знають – міцніше сплять. З Клевань мозку за всю рідню справлялася Олена.

Виявляється, вона така чудова людина, що її всі кличуть до себе жити. Безкоштовно. На повний пансіон. Дуже ображаються, що вона у якийсь далекої родички оселилася. А треба у Наташі, Маші, Глаши і тітки Даші (це різні пансіони для сільської рідні і друзів).

Вони чекають-недождутся, щоб вона у них зупинялася на час сесій. На моє запитання:

– Так, може, ти у свій подруги будеш жити? Була відповідь:

– Ні, я роблю тобі послугу. Тобі одній нудно, а так хоч якась розвага. Без мене тобі і поговорити ні з ким