«Певно, у тому щось є», — сказав мій до дідька цинічний сусід, коли розповіла, що записалася на прийом до психолога. Ми давно дружимо й звикли обговорювати особисті проблеми. Час від часу на столі з’являється пляшка віскі або вина, залежно від складності ситуації, спільно готується або замовляється щось не корисне, але дуже смачне, і починається задушевна розмова — із лаконічної звичної фрази: «Ну, розповідай». Це наша роками налагоджена терапія. Так «лікується» більшість українців. Ми виговорюємося друзям, сусідам або випадковим попутникам… Але настає момент, коли це перестає працювати. Як у моєму випадку.
У нашому суспільстві досі не виробилось розуміння психологічної гігієни. Ми звикли мити руки, але не навчилися змивати бруд із власної психіки. Це ще один із сумних відбитків Радянського Союзу — залишена у спадок атмосфера загальної недовіри, де основними посилами є не скаржитись та не висовуватись.
Іще донедавна думка про те, щоб поговорити з психологом, підсвідомо прокладала дорогу у палату з білими стінами. Дитячі травми, страхи, невдачі, болі — усе ховаємо у далеку шухляду підсвідомості. Чи може нормальну дорослу людину хвилювати спогад про знущання у школі, сварки з батьками, смішні нереалізовані мрії, перша невзаємна симпатія?
Нормальну дорослу людину хвилює, як забезпечити себе і родину, наповнити холодильник, шафу і рахунок у банку. А коли щось не вдається й зрідка починає пробиватись крізь замкнену шухляду у підсвідомості плач тієї забутої і скривдженої дитини — його треба якось заглушити. А потім знову впрягатись у гонку за кращим життям… Але незагоєний біль малої дитини нікуди не зникає.
Кожен знаходить власні рецепти боротьби зі стресом. Я виробила для себе чіткі інструкції у боротьбі з кожним його видом. Знервування через роботу — щось смачне й пляшка вина. Потрібно зняти втому після розумового навантаження — кіно або театр, зустріч з друзями, на три дні дозволити собі випасти з простору і часу. Зміна життєвого етапу — мандрівка або щось екстремальне, що лоскоче нерви. У критичних випадках — седативні препарати, щоб не чути власного внутрішнього голосу.
Таким чином намагалася заповнити внутрішню порожнечу й замінити негатив позитивом. Та негативні емоції, на жаль, сильніші за позитивні. Якщо організм і психіка стають стійкими до стресу, разом з тим стають нечутливими до радості. Я виявила це за сумних обставин.
Коли померла моя близька людина — я не відчула болю втрати. Дивилась на її тіло у труні і навіть не плакала. Я мала би бути вдячна їй за багато всього, шкодувати, що ми більше не поговоримо, що не почую її порад чи настанов. А я не відчувала нічого!
Коли випадково дізналась, що мій недавній кавалер — не традиційної орієнтації, то не відчула жалю чи образи, хоч ми планували спільне майбутнє. А потім я перемогла у міжнародному конкурсі — та від цього не відчула ні радості, ні гордості, ні елементарної втіхи. Не відчула нічого… І я усвідомила, що вже давненько нічого не відчуваю, що живу за інерцією. Працюю, бо треба чимось заповнити свій час і за щось жити.
Читайте також: Запіканка овочево-м’ясна в кефірі
Підтримую соціальні контакти, бо не хочу втратити напрацьовані роками зв’язки. Їм, аби були сили, сплю, щоб прокинутись… Але мені до всього цього абсолютно байдуже. Мені не цікаво, що буде завтра, бо є лише зараз. А потім я розплакалась у супермаркеті. Стояла серед торгового залу і не знала, що покласти до кошика. Моя внутрішня дитина дивилась на кожен продукт і кричала: не-хо-чу! І я зрозуміла, що нічого не хочу.
Але ж колись все було не так. Були емоції і, здається, справжнє щастя. Я багато працювала над собою, складала по шматочках власну особистість, щоб зрозуміти, хто я і чого хочу. Безліч курсів і тренінгів, книг, лекцій, статей з психології допомогли боротись за себе справжню і створювати своє життя таким, яким я його хочу бачити. Це дало результати. Я стала впевненою, наважилась робити те, що приносить мені задоволення, навчилась справлятися з емоціями, кайфувати від життя. А головне — я зуміла монетизувати свої здібності та вміння. І тепер мені не доводиться працювати від години до години. Я просто роблю те, що подобається, у зручний для себе часовий проміжок, і це дозволяє жити.
Хоча насправді це дуже важко! Робота всюди, її багато. Вона корисна, цікава і дає змогу розвиватись, проявити себе, бути собою і самовдосконалюватись. Але це постійне напруження. Я берусь за різні проєкти, вкладаю у них всі сили, і часто це призводить до емоційного вигоряння. Це навіть не гонка за заробітком, бо не все оплачується гідно чи оплачується взагалі — це, швидше, погоня за самореалізацією і відчуттям щастя… Тільки я не розуміла найважливішого: життя своєї мрії я почала будувати на сипучому піску старих проблем і комплексів. І я почала шукати і вибудовувати себе, випустивши на волю усі старі кривди.
Важко визнати: у мене проблеми. У жодному разі не варто відмовлятись від власних емоцій і нівелювати свій біль, яким би незначним він не здавався. Знецінюючи свої відчуття і тривоги, «бо комусь ще гірше», знецінюємо самих себе. Емоції у нашому житті мають надважливе значення. Вони показують, чого хочемо, роблять нас людьми — індивідуальними, неповторними, цікавими… Але ми часто боїмося власних емоцій і відчуттів, не навчені ними ділитись. Усі, здавалося б, незначні дитячі образи можуть вдарити по дорослій голові страшною кувалдою комплексів, зневіри і образ. Нам легше змиритись з болем, залікувати його, заповнити порожнечу у душі і рухатись далі. Думаємо, що так показуємо свою силу, стійкість, незламність. Та, ховаючись від себе, навпаки, усе глибше поринаємо у пелену невизначеності, за якою кожен наступний день буде прожитий за інерцією… А варто обняти внутрішню дитину і прошепотіти їй: «Ну, розповідай».