Вам не потрібне цуценя? Ми скоро від’їжджаємо за кордон з родиною, а цього пухнастика нажаль взяти не можемо.

Ранок був похмурим, осінь за вікном все більше натякала на те, що тепло буде ще не скоро та вочевидь не у цьому році. Листя, що так повільно спускались з дерев під власну, зрозумілу лише для них, мелодію врешті решт опало та перетворилось на кашу та бруд. Дощик крапав усю ніч та буде крапати ще тиждень, щонайменше. Сонце… хм.. яке сонце у листопаді?

Будильник, як командор військової частини, змусив розплющити очі та «увірватися» у новий день. Погодьтесь, ранки буднів завжди однакові та не дарують нам жодних (не)приємних сюрпризів. Так було і в той день.

Зваривши горнятко кави я снідала, паралельно перевіряючи електронну пошту та останні новини. Все було як завжди, як і у Вас. Проблеми на роботі, шеф, який не цінує твою роботу, кохання чомусь обходить стороною, а на столі – німим докором – не сплачені комунальні платіжки з кілометровими рахунками. Нормальні турботи середньостатистичної українки.

 

Читайте також Повчальна історія про те що потрібно дякувати за те що у вас є

 

Зробивши останній ковток кави, я не повірила власним очам, адже на дні чашки (звучить доволі дивно, але саме так і було) на мене дивилося цуценя.

Я не вірю у прикмети та приказки, а тому вирішила, що мозок потребує негайної відпустки десь на Мальдівах (мріяти не шкідливо). Пройшов робочий день, той епізод з кавовою гущею зовсім забувся. Та раптом, повертаючись додому, я зустріла його! Він сидів біля магазину та поважно чекав на господаря.

Прив’язаний до перил, весь такий чорнявий та пухнастий, уважно спостерігав за кожним, хто проходить. Напевно турбувався, чи згадає про нього господар. Я присіла поруч і почала його гладити, а він у відповідь виляти ще куцим хвостиком. Аж ось вийшов господар…Статний чоловік з парою пакунків та сумом на обличчі. Він радо посміхнувся, коли побачив мене. Це не була посмішка залицяльника чи звабника. Це була щира посмішка з краплею надії.

– Вам не потрібне цуценя? Ми скоро від’їжджаємо за кордон з родиною, змінюємо місце проживання, а цього пухнастика (вказуючи на чорнявого) нажаль взяти не можемо. Можливо вам потрібне цуценя? Шкода здавати його у притулок в компанію безхатніх тварин – він у нас красень.

– Потрібне! Якщо можна, я його зараз і заберу.

Що на мене напало в той момент – не знаю, слова вилітали без залучення мого мозку (точно треба на Мальдіви). Навіщо я це сказала і навіщо мені пес – я уявлення не мала. Чоловік радісно посміхнувся і трошки із жалем передав мені повідок… Та пішов. Пухнастик трохи ніяково почав тупотіти на місті, але коли я пригорнула його до себе, прикривши полою куртки, затих і саме тоді ми стали друзями.

 

З того дня пройшов вже рік. На вулиці знову дощ і листопад. А Сич – тепер зовсім не цуцик, а поважний пес та найкращий мій друг. Саме завдяки цьому панові, мій будильник вже рік дзвонить на пів години раніше, а мій, навіть самий похмурий ранок, починається не з кави, а з прогулянки.

Але повернувшись додому, у тепло та затишок, ми разом варимо каву, а потім розглядаємо дно чашки, сподіваючись побачити у змелених кофейних зернятках дужого та доброго чоловіка… ну добре – на крайній випадок хоча б Мальдіви… Бо дива бувають – це доводить Сич, що зараз спить у моїх ніг.