Відтоді ми вже 6 років, як не спілкуємося зі свекрухою, живучи в одній квартирі. Жодним словом з нею не перекидаємося, хіба що дуже вже треба, та й то лише я, бо чоловік не хоче абсолютно йти на примирення з матір’ю, сказав, що з того дня її для нього не існую.

Ми з чоловіком після весілля прийшли жити у трикімнатну квартиру до його матері-вдови. Міста вдосталь, відносини були нормальними. Мій чоловік у неї – єдиний син, то ж квартира мала дістатися йому, нам.

Починалося наше життя наче нормально, але після появи донечки Злати все змінилося. Свекруха стала нервовою, дратувалася від плачу, капризів дитинки. Мені з малою не допомагала зовсім, але не дуже й треба було: ми якось справлялися.

Виповнився Златці рік. Вирішили дуже скромно відсвяткувати дома: покликали моїх батьків, хрещених донечки та і все. Замовили кульки, подаруночки. За стіл сіли десь о 12 годині, а о 13-ї свекруха вже встала і пішла у свою кімнату, подарувавши перед цим нам 100 гривень.

Посиділи ми в цілому гарно, розмовляли, спілкувалися, гралися з дитиною.
Мої батьки поїхали о 15-й теж додому, а ми з кумами почекали, поки мала прокинеться, і накрили стіл до солодкого. Ввімкнули не голосно музику.
І тут вилітаю зів своєї кімнати свекруха з червоним від люті обличчям:

– Дістала ваша музика, ваші гульки! Ні телевізор через вас не подивитися, ні поспати! Нехай забираються ваші гості геть з мого дому! – і вона зло хряпнула дверима своєї кімнати. Була 16 година дня.

Так ми відсвяткували рік донці.

Відтоді ми вже 6 років, як не спілкуємося зі свекрухою, живучи в одній квартирі. Жодним словом з нею не перекидаємося, хіба що дуже вже треба, та й то лише я, бо чоловік не хоче абсолютно йти на примирення з матір’ю, сказав, що з того дня її для нього не існую.

На Злату свекруха дивиться як на порожнє місце, наче крізь повітря, ніколи їй не посміхнеться, нічого не промовить на адресу дитини.

Гості до нас не ходять, друзі й рідні розуміють наше становище, тому ходимо і їздимо лише ми до них.

Так і живемо, намагаючись не перетинатися, наче зовсім чужі люди. Полички у холодильнику у нас давно розділені. Пере свою білизну вона у пральній машині окремо, коли нас немає вдома.

Виходить свекруха зі своєї кімнати лише за ліками, продуктами, сигаретами і зняти пенсію. Друзів у неї немає, родичі лише далекі. Всю решту часу вона – у телефоні, планшеті, смалить по дві пачки на день на балконі.

Чоловік говорить, що тут все однозначно: у будинок престарілих матінку, він буде за неї платити, але не доглядати в жодному разі, якщо виникне така ситуація, і мені не дозволить.

Мені гірко і прикро від цієї ситуації, але тут навряд щось можна змінити, бо не тільки чоловік, але й вона, як видно з усього, не прагне примирення… Ну як так можна? Ніколи не могла подумати, що ось таке в мене буде життя зі свекрухою.
У нас з чоловіком все добре, дуже хочемо другу дитинку, але поки його мати з нами, про це не може бути й мови.