fbpx

Відтоді, як я потрапила в лікарню, минуло три дні, чоловік навідав мене всього один раз, сказав, що можемо спокійно поговорити по телефоні, оскільки у нього зараз багато роботи та ще й гараж потрібно прибрати.

Ніколи не могла собі уявити, що буду відчувати себе самотньою в цьому світі. Чому всім на мене так байдуже? Я вже довгий період часу одружена, у нас немає дітей, але завжди в гості навідуються племінники. У моєї молодшої сестри є двоє дітей, ми завжди раді з чоловіком їх бачити у себе у квартирі. Моя сестра працює допізна, тому коли діти трішки підросли, я одразу почала їй всіляко допомагати з їхнім вихованням: гуляла в парку, робила уроки, купувала їм одяг та іграшки.

Коли ж племінник пішов навчатися в університет, то почав рідше нас з чоловіком навідувати, але ніколи не забував. Я завжди йому повторювала, що в разі чого, допоможу в навчанні, та й гроші дам на всякі потреби. На цей момент, він вже навчається на останньому курсі. Племінниця ж моя, перейшла в 11 клас, навчається в школі, в якій я колись працювала вчителькою. Вона часто приходила до мене після уроків. Цього року я вийшла на пенсію.

Загалом, у мене було досить спокійне та хороше життя, принаймні я так думала до недавнього часу. Я завжди вважала, що мене оточують люди, які готові кинути все та допомогти у важку хвилину. Відтоді, як я потрапила в лікарню, минуло три дні, чоловік навідав мене всього один раз, сказав, що можемо спокійно поговорити по телефоні, оскільки у нього зараз багато роботи та ще й гараж потрібно прибрати. Я завжди думала, що у нас панує взаєморозуміння та підтримка в стосунках, але ні. Невже він не може відкласти зараз свої справи та приділити мені увагу? Я ж лежу одна в холодних стінах лікарні.

Читайте також А дружина вже не витримує і все частіше повторює мені, що скоро просто перестане спілкуватися з моїми батьками, та й я сам прекрасно розумію, що так не повинно бути.

У мене зараз такий осад на душі. Мої племінники навіть не телефонували мені, я вже мовчу про те, щоб прийти і навідати мене. Я розумію, що у будні дні вони б фізично не мали часу та можливості приїхати до мене, бо потрібно вчитися, у кожного ще  є свої справи та обов’язки. Але наступили вихідні і діти, яких я теж виховувала ще з дитинства не знайшли для мене жодної вільної хвилини. Сестра теж абсолютно холодно віднеслася до того, що мене поклали в лікарню. Я стільки років намагалася завжди їй допомагати та всіляко підтримувати, а зараз ось така мені подяка за все зроблене добро.

Сьогодні провідала мене колишня співробітниці, яка справді хвилювалася за стан мого здоров’я. Привезла мені солодке та фрукти. Мені ще не можна їсти таких смаколиків, але дуже було приємно, що вона про мене пам’ятає. Подруга розповідала мені різноманітні смішні історії про те, як змінилася школа після того, як я вийшла на пенсію. А мій власний чолові продовжує мені повторювати, що немає зараз часу, щоб провідати мене. Племінникам на мене теж стало просто байдуже. Боюся, що на старості, мені ніхто не допоможе.

Я бачу, як інших людей щоденно провідують родичі, а я лежу наодинці зі своїми думками. Мені дуже сумно стає від того, що я не маю навіть з ким поділитися своїми переживаннями. Але тепер, я зрозуміла одне, що погане самопочуття, може стати досить серйозною перевіркою на те, хто справді тебе цінує та поважає. Можливо, мені зателефонувати їм всім та присоромити? Але з іншого боку, навіщо когось силоміць заставляти щось робити. Що мені тепер робити?

facebook