Не зважаючи на те, що у Віри Петрівни було двоє дітей, вже п’ятий Великдень вона святкувала на cам0ті. Син увесь час їздив по заробітках, тому до матері майже не навідувався та не телефонував, а донька шість років тому вийшла заміж і від того часу була тут може зо три рази, хоч і жила всього за сто кілометрів від рідного села.
До недавна жінка була ще повна сил та цілком давала собі раду, але на сімдесят другому році життя її здоров’я різко підкосилось. На прохання жінки тимчасово повернутись до неї, син відповів категоричною відмовою, мовляв, страшенно зайнятий, тому нехай сестра переїде, усе одно ніде не працює . Проте рідна донька теж не спішила перевозити речі, пояснюючи це тим, що чоловік без неї не зможе, але сердечно клялась заїжджати тепер ледь не щотижня.
Звісно усі обіцянки швидко забулись і на Великдень жінка залишилась сама. Того року вона була не в стані навіть паску спекти, не те, що до церкви сходити, а тому лежала і думала про дітей…
Читайте також Такого вдалого дня, все таки, у продавця ще не було. Він переконався, що лише добром можна досягти добра.
Віру Петрівну непокоїло лише одне питання — як так сталось, що виростивши двох дітей на старості років вона залишилась геть сама? Яку ж помилку у їх вихованні вона допустила? Усі ці роки жінка докладала чимало зусиль, щоб забезпечити для доньки та сина хороше майбутнє, а вони тепер так легко викреслили її зі свого життя. Зараз пані Віра живе сама у величезному будинку, ледь не найбільшому у цілому селі. Колись його побудував її вже покійний чоловік, а тепер на старості років він став для жінки справжнім тягарем, оскільки прогріти його на одну пенсію було дуже дорого.
Життя пані Віри трохи налагодилось, коли у сусідньому будинку поселилось молоде подружжя з трьома малими дітьми. Віра Петрівна відразу перейнялась до них любов’ю. Галина ледь не щодня приносила хворій жінці домашню випічку, мовляв, напекла більше, ніж планувала, а тепер немає кому їсти, але насправді у такий спосіб дбала про стареньку.
Окрім того, вона постійно підтримувала чистоту у домі пані Віри, часом за власні гроші навіть купувала ліки та продукти, а Ігор, своєю чергою, міг дров наколоти чи води наносити. Полюбила Віра Петрівна і їх дітей. Вони частенько забігали до неї у гості, щоб послухати цікаві життєві історії, яких у жінки назбиралось чимало за всі роки життя. Вона навіть дозволила їм обривати фруктові дерева у своєму саду, які колись давно посадили вони з чоловіком.
Ось так мало-помалу жінка полюбила цю сім’ю як власних дітей та онуків.
Останній раз донька та син відвідували Віру Петрівну ще три роки тому. У той день вона поскаржилась їм на своє складне самотнє життя у селі. Діти вдали, що їм страшенно шкода бідолашну матір, але частіше приїжджати й хоч якось допомогти матері навіть не думали.
Того року усе стало лише гірше. Віра Петрівна сильно занедужала, а тому була не в стані підготуватись до Великодня.
Галина знала про важкий стан жінки, а тому вирішила зробити їй сюрприз, щоб хоч розрадити. Вранці після Святої Літургії вона з чоловіком та дітьми взяли свячену паску, писанки та багато іншого і вирушили на сніданок до сусідки.
Віра Петрівна була дуже зворушена таким теплим ставленням Ігоря та Галини й всю ніч обдумувала як їй вчинити. На ранок вона покликала сусідів до себе і сказала: «Дорогі мої, ви замінили мені дітей і я дуже хочу вам віддячити. Давайте ви переїдете до мене, а я залишу вам у спадок цей будинок. Усе одно моїм дітям я не потрібна, а так хоч свої останні дні проведу у родинному колі!»
Ігор та Галина ще довго переконували пані Віру, відмовитись від ідеї переписати на них будинок, але жінка була непохитна і врешті-решт пара погодилась.