fbpx

Володя кохав Олену, хотів втекти з нею на край світу. Та його батьки були проти неї, бо – дівчина була з бідної сім’ї

Хто б міг подумати, що Володька, який зранку до смерканку товчеться на своєму величенькому кавалку поля, ще й іншим людям підсобляє, – романтик. А його «сердечна» таємниця захована у старій книжці, яку колись подарувала Олена. Володька не любив книжок, але любив Оленку, яка не вилазила із читання.
– Професоркою хочеш бути? – піджартовували над нею однокласники.
Дівчині такі кпини віддавали сумом. Не в тій сім’ї народилася, щоб у професорки вибиватися. А недавно ще й батька не стало. Олена часто ранками поспішала на ферму – мамі допомагати. І завжди встигала до дзвоника в школу.
– Олено, дитино, – якось сказала Ксеня, – ти б виспалася. Вже й люди балакають, що я тебе змушую до роботи. Тобі вчитися треба, щоб не так, як я… все життя – дояркою.
– А ви, мамо, людей не слухайте. Зрештою, хіба я уроки пропускаю? Чи маю погані оцінки?

– Увечері над книжками засинаєш. Володька тлумив хлопців, які кепкували над Оленою. А ті про образи мовчали. Бо Володьки батько ходив у сільських керівниках. І хлопчиська розуміли: якщо Петро Іванович на когось з’їсться – буде непереливки. Характер в чоловіка паскудний. А Володька – єдиний син. За нього Петро Іванович не потерпить. Оленчині дні народження скидалися на звичайні будні.
– Тобі вже дванадцять, – сказав тоді вранці батько. – Майже доросла…
Це було останнє «привітання» своїй пізній доні, яку любив тихо, по-чоловічому сором’язливо…
– Тобі вже п’ятнадцять, – сказала вранці мама, взуваючи гумові чоботи: цілу ніч лив дощ. – Може, не підеш нині зі мною.
– Піду.
– Треба буде тобі нову сукенку до літа справити. І взуття легке. В неділю поїдемо до міста.

У школі ніхто Олену не привітав. Навіть Маринка, – найкраща подруга, бо захворіла.
Після уроків Олену наздогнав Володька.
– Я тут… того… подарунок для тебе маю. В тебе ж нині день народження. Ось.
Володька віддав їй пакунок, загорнений у газету, почервонів і чкурнув геть.
Це була дерев’яна шкатулка з вирізьбленим осіннім листям. На вулиці – весна. Але іншої в сільському магазині не було. І маленька пляшечка парфумів «Шахерезада».
Наступного дня на перерві Олена подякувала Володьці. Той знову зашарівся. Нічого не відповів, лише махнув рукою.

Володька народився влітку. Олена не могла придумати, що у відповідь подарувати хлопцеві. Книжка! Про пригоди. Олена знала, що Володька до книжок не надається, але, може, прочитає. Цікаві книжки колись приніс батько. Допомагав учителю історії перебиратися в нову хату. Той віддячив не лише грішми, а й дав кілька книг.
Олена підготувала в подарунок для Володьки найцікавішу. Підписала листівку. І зовсім забулася, що в книжці засушувала ромашки. Просто так. А хлопець подумав: для нього…
Ті квіточки переконали Володьку: він таки подобається Оленці.
У дев’ятому класі Володька пересів за іншу парту, аби ближче до Олени.
– А ти знаєш, що Володька до бібліотеки зачастив? – запитала подругу Маринка. – Це ти його сподвигнула книжки читати? Хоча, до науки він і далі так-сяк… Всі знають, що Володька до тебе небайдужий.

– Дурниці це все. Володьки батько поважає таких, як сам: при посаді та грошах. Хто для нього прості люди? Тому шукатиме своєму одинаку багату наречену.
Петро Іванович таки пронюхав про синові залицяння до «тієї злидні». Висварив, аби той не волочився за Оленою, бо хай тоді дівчина та її матір начуваються. І Ксені натякнув:
– Скажи своїй малій, щоб не крутила голову моєму Володі, бо обидві пошкодуєте.
Коли Ксеня втратила корову, начебто, отруїлася на пасовиську, жінка подумала про Петра Івановича. Доньці все розповіла. Після того Олена ладна була оминати Володьку десятою дорогою, хоча почуття до хлопця таки мала…
На випускному вечорі Володька всерйоз запропонував Олені:
– Давай, утечемо. Поїдемо далеко звідси. Ти будеш вчитися, а я – гроші заробляти. Я ж… я не зможу без тебе. Я все зроблю заради тебе. Все, що скажеш.

– Ти ніколи мені не подобався, Володю, – відповіла, опустивши очі.
– Обманюєш.  Олена подалася у велике місто. Влаштувалася на роботу на підприємстві. Вийшла заміж. Закінчила інститут. Дослужилася до доктора історичних наук…
Володька одружився пізно. На сільській фельдшерці. Дітей Таміла не народила. Не змогла. Щоб не думати про сумне, працював, як віл.
– Для кого стараєшся? – під’юджував Володьку сусід Юрко, який був лінивий до роботи, зате справний до пляшки. – От в мене троє дітлахів, але я не надриваюся. Виростуть, хай самі заробляють. А ти гаруєш, гаруєш… Кому те добро дістанеться?!
Володька ладний був притовкти сусіда. Але ж той казав правду. Ксеня доживала віку з донькою і зятем. Жаліється, що немічною стала, нічого не допомагає, лише по квартирі швендяє. От в селі на городі порпалася б.

– Мамо, ви нам двох дітей вибавили, а тепер – на заслуженному відпочинку – жартував Михайло, зять. Марина з Оленою народжені в одному місяці. Олена не раз кликала подругу в гості, аби відсвяткувати. Ксеня, коли була жива, тішилася візитами Марини. Розпитувала, як там у селі. Чи наглядає за хатою? Чи Маринин чоловік обробляє клапоть її городу – гріх землі вакувати. Просила провідати чоловікову могилу й сказати, що вона вже в дорозі до нього.
– Що ви, тітко, таке вигадуєте?
Поховали Ксеню в селі, біля чоловіка. Таким був її заповіт…
– Олено – селом буревій пройшовся, – зателефонувала Марина. – Трохи шиферу зніс із твоєї хати. Мій Льонька все полагодить. І горіха вітер зламав. Певно, його спиляти треба.
– Я візьму кілька днів відпустки і приїду. Мабуть, на наступному тижні. Якраз Михайло з відрядження повернеться. Треба, аби хтось вдома був. Хай Льоня все до ладу доведе. Я віддячу. І, до речі, заодно наші дні народження відсвяткуємо. Цього разу в тебе у селі.

Читайте також: Запитала дитина у Бога перед народження дуже мудрі слова. От, що Бог відповів

– Олено, ти віриш, що нам уже п’ятдесят п’ять?
– Мудрі люди кажуть, треба рахувати гроші, а не роки…
Олена в село приїхала під вечір. Спершу вступила на своє обійстя. Було незвично тихо після великого гамірного міста. Квітли вишні в садку. На подвір’ї Льонька поскладав колоди зі старого горіха. Треба сказати, аби забрав.
Зателефонувала Марина:
– Олено, ти де? Ми з Льонькою хвилюємось, чи машина твоя дорогою не зіпсувалася. Ти ж сама, без Михайла?
– Все гаразд. Я до себе заїхала.
– Чекаємо. Вечеря стигне.
Прокинулася Олена рано. Тихенько вийшла з хати. На обійсті вже порався Льонька.
– Що, Кузьма збудив? – запитав. – От невгамовний пес. Як наші діти приїжджають, також їм спати не дає. Я його в хліві зачиняю. А вчора забув.

– Льоню, ти б колоди з того горіха на паливо забрав.
– Та в нас грубки нема. Палимо дорогим газом. Якщо ти не проти, скажу Володькові, хай забере. Він мудріший – грубки не викинув.
– Звісно, не проти.
– Ми з Володькою товаришуємо, виручаємо один одного. Добра він людина, не те, що батько його, Царство йому Небесне. Володька часто тебе, Олено, згадує. Він ніколи про Тамілу не говорить так гарно, як про тебе. Закохано, наче хлопчисько.
– Скажеш таке.
– Може, його завтра на ваше день народження запросити? Адже, крім нас, більше нікого не буде. Діти будуть Марину вітати у наступні вихідні.

– То хай приходить. З дружиною.
Володька прийшов сам. Приніс мед із власної пасіки, домашнє вино.
– А ти й далі така гарна, Олено, – мовив. Обійняв. Поцілував. Він ніколи її не цілував. Сьогодні – вперше.
З-під Володькової поли випала книжка. А з неї посипались засушені ромашки.
– Пам’ятаєш твій подарунок? Тоді ти засушила для мене квітки. А я всі роки клав у книжку квіти для тебе. Хотів показати, а вони розсипались.
Олена нерозуміючи моргала очима. А потім дійшло. Вона любила в книжках засушувати квіти. І досі так робить. І тоді, школяркою, подарувала Володькові книжку зі своїм «гербарієм».
– Це ж були для мене квіти, правда?

– Так, аякже…
– Не знала, що Володька романтик, – прошепотіла на вухо чоловікові Марина.
– Він її досі любить, – тихо відповів Льонька.
Олена збирала розсипані засушені квіти.
Льонька вертів у руках стару книжку.
Світ пахнув весною, спогадами та дитинством. І бентежив незбутнім.

facebook