Життя таке коротке, навіщо витрачати час на різні дрібнички,які не принесуть жодної користі для вас.
Мене везли на кріслі коридорами обласної лікарні.
– Куди? – запитала одна медсестра іншу. – Може, не в окрему, може, в загальну?
Я захвилювалася. Чому ж у загальну, якщо є можливість в окрему палату?
Сестри подивилися на мене з таким щирим співчуттям, що я здивувалася. Це потім я дізналася, що в окрему палату переводили, хто вмирає, щоб їх не бачили інші.
– Лікар сказала в окрему, – повторила медсестра.
Я заспокоїлася. А коли опинилася на ліжку, відчула спокій від того, що нікуди не треба йти, що я вже нікому нічого не винна. Я відчувала дивне відсторонення від навколишнього світу, і мені було абсолютно все одно, що в ньому відбувається. Мене нічого і ніхто не цікавив. Я отримала право на відпочинок. І це було добре. Я залишилася наодинці з собою, зі своєю душею, зі своїм життям. Тільки Я і Я. Зникли проблеми, зникла метушня і важливі питання. Уся ця біганина за миттєвим здалася настільки дрібною в порівнянні з Вічністю, з Життям і Смертю, з тим незвіданим, що чекає там, за небуттям…
І тоді завирувало навколо справжня Життя!Виявляється, це так чудово: спів птахів уранці, сонячний промінь, який повзе по стіні над ліжком, листя дерева, що махає мені у вікно, глибинно-синє небо, шуми міста, що прокидається… Господи, яке чудове Життя! І я тільки зараз це зрозуміла …
– Ну і нехай, – сказала я собі. – Але ж зрозуміла все-таки. І у тебе є ще кілька днів, щоб насолодитися ним і полюбити всім серцем.
Відчуття свободи і щастя вимагало виходу, і я звернулася до Бога, адже він був до мене найближче.
– Господи! – раділа я. Мене заповнював стан спокійного щастя, умиротворення, свободи одночасно. – Дякую Тобі за те, що дав мені можливість зрозуміти, яке прекрасне Життя, і полюбити його. Нехай перед смертю, але я дізналася, як чудово жити!
Окрема палата і діагноз гострий лейкоз четвертого ступеня мали свої переваги. До тих, хто вмирає, пускали всіх і в будь-який час. Рідним запропонували викликати близьких на похорон, і до мене потягнулися прощатися родичі. Я розуміла їхні труднощі: про що говорити з людиною, яка от-от помре? Яка, тим паче, про це знає. Мені було смішно дивитися на їхні розгублені обличчя.
Я раділа: коли б я ще побачила їх усіх! А найбільше на світі мені хотілося поділитися любов’ю до Життя! Я веселила рідних і друзів, як могла: розповідала анекдоти, історії з життя. Усі реготали, і прощання минало в атмосфері радості. Приблизно на третій день мені набридло лежати, я почала гуляти по палаті, сидіти біля вікна. Там мені лікар і влаштувала істерику з приводу того, що мені не можна вставати. Я щиро здивувалася:
– Це щось змінить?
– Ні, – тепер розгубилася лікар. – Але вам не можна ходити.
– Чому?
– У вас аналізи трупа. Ви і жити не можете, а вставати почали.
Минув відведений мені максимум – сім днів. Я не вмирала, а з апетитом їла ковбасу і банани. Мені було добре. А лікарю було погано: вона нічого не розуміла. Аналізи не змінювалися, кров капала ледь рожевого кольору, а я почала виходити в хол дивитися телевізор.
– Лікарю, а якими ви б хотіли бачити ці аналізи?
– Ну, хоча б такі, – вона швидко написала мені на листочку якісь букви і цифри.
Я нічого не зрозуміла, але уважно прочитала. Лікар подивилася на мене, щось пробубоніла і пішла.
О дев’ятій ранку вона увірвалася до мене в палату з криком:
– Як ви це робите?!
– Що я роблю?
– Аналізи! Вони такі, як я вам написала.
– А-а! Звідки я знаю? Та й яка різниця?
Читайте також:«Щоб вас полюбили, слід спочатку навчитися любити себе». Ви напевно чули це багато разів. Але що означає «любити себе» і як цьому навчитися?»
Лафа скінчилася. Мене перевели в загальну палату. Родичі вже попрощалися і ходити перестали. У палаті, крім мене, було ще п’ять жінок. Вони лежали, втупившись у стіну, і похмуро, мовчки й активно вмирали. Я витримала три години. Моя Любов почала задихатися. Треба було щось терміново робити. Викотивши з-під ліжка кавун, я затягла його на стіл, нарізала і голосно повідомила:
– Кавун знімає нудоту після хіміотерапії.
Палатою поплив запах. До столу непевнено підтягнулися інші.
– І правда знімає?
– Угу, – зі знанням справи підтвердила я, подумавши: «А холера його знає». Кавун соковито захрумтів.
– І правда, минуло, – сказала та, яка лежала біля вікна і ходила на милицях.
– І в мене… І в мене… – радісно підтвердили інші.
– А я що казала? – задоволено закивала я у відповідь. – Якось випадок у мене один був… А анекдот про це знаєш?
О другій годині ночі в палату зазирнула медсестра й обурилася:
– Ви коли реготати перестанете? Ви ж усьому поверху спати не даєте!
Через три дні лікар нерішуче попросила мене:
– А ви не могли б перейти в іншу палату?
– Навіщо?
– У цій палаті у всіх покращився стан. А в сусідній багато важких.
– Ні! – закричали мої сусідки. – Не відпустимо.
І не відпустили. Тільки в нашу палату потягнулися сусіди, просто посидіти, поговорити, посміятися. Особливо мені подобалася дівчинка років шістнадцяти у білій хустині, зав’язаній на потилиці вузликом. У неї був рак лімфовузлів, і мені здавалося, що вона не вміє усміхатися. А через тиждень я побачила, яка у неї чарівна і сором’язлива усмішка. А коли вона сказала, що ліки почали діяти і вона одужує, ми влаштували свято, накривши розкішний стіл, а потім навіть танцювали. Прийшовши на шум, черговий лікар очманіло дивився на нас, а потім сказав:
– Я тридцять років тут працюю, але таке бачу вперше.
Розвернувся і пішов. Ми довго сміялися, згадуючи вираз його обличчя. Було добре.
Я читала книжки, писала вірші, дивилася у вікно, спілкувалася з сусідками, гуляла коридором і так любила все, що бачила: книгу, компот, сусідку, машину у дворі за вікном, старе дерево. Мені кололи вітаміни. Треба ж було щось колоти. Лікар зі мною майже не розмовляла, тільки скоса дивилася. А через три тижні тихо сказала:
– Гемоглобін у вас на 20 одиниць вище норми здорової людини. Не треба його більше підвищувати.
Здавалося, вона за щось сердиться на мене. Виходило, ніби вона дурна і помилилася з діагнозом, але бути цього ніяк не могло, і вона це теж знала.
А одного разу вона мені поскаржилася:
– Я не можу вам підтвердити діагноз. Ви одужує, хоча вас ніхто не лікує. А цього не може бути.
Коли мене виписували, лікар зізналася:
– Так шкода, що ви йдете, у нас ще багато важких хворих.
Життя тривало. Тільки погляд на нього ставав іншим. Сенс життя виявився таким простим і доступним. Треба просто навчитися любити, і тоді твої можливості стануть безмежними, а всі бажання збудуться, якщо ти, звичайно, будеш ці бажання формувати з любов’ю. І нікого не будеш обманювати, не станеш заздрити, ображатися і бажати комусь зла. Так все просто і так все складно.
Адже це правда, що Бог є Любов. Треба тільки встигнути це згадати…
Любов (Бог) не нав’язується нікому. Ті, що приходять до Нього, роблять це у відповідь на Його любов. Любов (Бог) проявляє доброту до всіх. Любов (Ісус) творила добро всім без винятків. Любов (Ісус) не прагнула того, що мали інші, ведучи скромне життя без жодних нарікань. Любов (Ісус) не вихвалялась тим, Ким Вона була у плоті, хоча могла підкорити Собі всіх, хто зустрічався на Її шляху. Любов (Бог) не потребує покори.