Ми з чоловіком на пенсії, чоловік ще працює.Також з нами живе наша донька.
Вона самотня. Життя у неї доволі цікаве та активне.
І нещодавно вона захотіла отримати на права. Ми, звичайно, підтримали її в цьому питанні і вирішили допомогти купити машину.
Сама б вона навряд чи змогла. На той час у нас були невеликі накопичення за кілька років, яких вистачало на недорогу стару машину. Ми віддали всі наші гроші на цю машину.
Звичайно, вона була щаслива. А щастя дитини – найголовніша нагорода для батьків. Ніяких грошей не шкода.
Але з часом вона стала все більше відсутні вдома, постійно пропадає у якихось мужиків, яким постійно дає свою машину.
Не думаю, що вони дбайливо нею користуються. Це, звичайно, її справа, це її машина, але як вона не розуміє, що сама собі вона нескоро ще купить нову, якщо з цієї щось трапиться.
Ось, що означає, коли щось легко дістається. Навряд чи її коханці віддадуть свої останні гроші, щоб компенсувати псування авто.
Читайте також: Моя донька покинула внучку, дитина їй мішала жити.
Але саме для нас образливе, що вона абсолютно не хоче нам допомагати. Буває, нам потрібно іноді кудись з’їздити, нечасто (ми просимо рідко дуже), але їй завжди ніколи, вічно її хтось там чекає, а у відповідь ми чуємо тільки грубість і роздратування.
Іноді навіть кидала нам ключі і говорила, щоб ми залишили цю машину собі. Але хіба не треба допомагати батькам?
Ми вже старі водити машину, у батька зір взагалі погане, а він працює до цих пір. Ми не вимагаємо допомоги, а просимо, звідки таке ставлення?
Я навіть трохи шкодую, що ми купили їй машину, вона не розуміє, як важко це дістається, не цінує. Та й як дитині не допомогти?
Якби нам свого часу батьки купили машину, ми б на руках їх носили. Ми стали часто сваритися через це.
Невже ми не праві? І якщо так, то в чому?