Історії

Я не можу зрозуміти одного. Чому коли батьки починають старіти, дітей цікавить лише спадок. Вони відразу починають перераховувати хто, що, кому та скільки залишить

У мене двоє дітей, старший син 46 років і дочка – 40. Чоловіка мого не стало ще 5 років тому. Все у сім’ї у нас було добре, дітей ми виховувати в любові та повазі. Син мій працює в сусідньому районі на хорошій роботі, має непогану зарплату, там і живе зі своєю сім’єю. Облаштовуються потихеньку.

Дочка Світлана живе недалеко від мене. Життя у Світлани було непростим. Два рази була заміжня, і всі рази невдало. Має проблеми з роботою, і зараз вона одинока мати.

Так як я вдова, а дочка живе недалечко від мене, то вона часто навідувала мене, ми з нею і спілкувалися, і на ринок разом ходили за продуктами, майже завжди після її останнього розлучення святкували Новий рік разом, довіряли одна одній. Світлана від мене нічого ніколи не приховувала, ми були, як сестри.

Я Світлану теж ніколи не ображала. Часто з онуком сиділа, на вихідні до себе забирала, щоб донька могла відпочити. Якусь копійку зі своєї пенсії її давала. І все у нас було добре завжди, та одного дня все змінилося.

Якось ввечері зателефонував мені мій син Степан, він повідомив, що скоро я стану бабусею знову, у них буде донечка.

Я дуже зраділа такій новині.

Читайте також:– Ти себе взагалі в дзеркало бачила, що нам з тобою ділити? – усміхнулася коханка.

Наступного дня я зателефонувала Світлані і попросила, щоб пішла зі мною на ринок, допомогла мені вибрати якісь речі для внучки. Але помітила, що донька стала дуже незадоволена, сказала, що немає у неї на це часу. Вона кілька різко відреагувала на те що я сказала і поклала телефон.

Коли я вирішила залишити свою квартиру внучці, доньці сина, Світлана якимось чином про це дізналася і в той же вечір до мене прийшла з докором в тому, що я для сина роблю все, а вона зовсім одна і я їй навіть не допомагаю.

Я почала заспокоювати Світлану, сказала, що у мене ще ж є гарна хата в селі, її я їй залишити планую, а у брата троє дітей, йому важко. Та донька й чути не хотіла мене.

З того дня пройшло 3 місяці, донька до мене більше не приходила і не телефонувала. Коли я її набираю, вона телефон не бере. Виходить, що вона до мене ходила лише через квартиру. Хіба то щира любов та підтримка? Тепер я не знаю, як правильно вчинити, і чи можу вважати почуття своєї доньки до мене щирими?