– Марійко, прокинься… – захмелілий Іван тормосив напівживу дівчину в автомобілі. Вона була без свідомості, а з її скроні цівкою текла кров. Коли зрозумів, що накоїв, впав навколішки біля автомобіля, обхопивши голову руками і заголосив: – Люди, рятуйте її! Я хочу, щоб вона жила! Вона – моя наречена. Біля нього зупинилося кілька машин, але рятувати Марію було вже запізно. Про них з дитинства говорили: «гарна пара буде». Бо сподівалися, що Марійка з Іваном колись будуть разом. Коли вони подорослішали, стали ще красивішими. Чудово розуміли, допомагали одне одному, зустрічалися щодня, аж поки не закінчили восьмирічку.
Ось тут і постало питання: як бути далі? Бо разом вчитися їм не випадало. Марійка – кругла відмінниця, а Іван до науки не був охочим. Тому й вступив у ПТУ вчитися на тракториста і водія, а дівчина – в педучилище. Вони все рідше бачилися, хіба у вихідні. Танці, кіно, прогулянки під зоряним небом, обійми, поцілунки були для юних сердець на вагу золота. Згодом Іван пішов служити в армію, а Марійка пообіцяла його чекати. Після закінчення училища вона пішла працювати у школу в рідному селі. Любила вчити маленьких дітлахів. «Вони такі милі, наївні, так уважно слухають вчителя», – ділилася у листах до Івана своїми враженнями. А він розповідав про армійські будні. Наприкінці кожного листа було особливе: «Люблю. Дочекайся». І Марійка – чекала. Зі школи – додому і жодних розваг. Хоча кавалерів було багато, та дівчина їм відповідала: «Я вже заручена». Особливо дошкуляв Марійці товариш Івана – Сергій.
– Ти думаєш, що він повернеться до тебе? От приведе якусь паню. А я завжди біля тебе буду, – не давав він спокою дівчині. Марійка не вірила в ці нісенітниці, а її батьки готувалися до весілля. Тим часом Сергій радився зі своєю матір’ю, як привернути Марійку до себе. Односельці казали, що Гафія знається на чорній магії, тому навіть побоювалися її.
– Що маю робити, мамо? – запитував Сергій.
Гафія прямо сказала синові:
– Не переймайся Марією, Івановою вона не буде. Вже недовго жити їй зосталося. Тільки, дивися, мовчи. Не патякай перед людьми зайвого.
Сергій засмутився, ходив сам не свій. Лише косо поглядав на Марію, коли та поспішала на роботу.
Коли повернувся Іван, радості не було меж. Марійчині очі аж світилися щастям.
– От і дочекалася. Тепер нас ніхто не розлучить, – ніжно обіймав свою наречену хлопець.
Вони були щасливі і закохані. Всі милувалися цією парою, лише сумний Сергій залишався осторонь. Він не вірив материним словам і ще більше заздрив другові. У Сергія був день народження. Він запросив гостей, серед них – Івана та Марійку. Хоч як дівчина намагалася відмовити нареченого, той вперто настоював: «Сергій – мій товариш, Марійко. Як не піти до нього?» Ну, а в гостях, як в гостях – співали, веселилися і, звичайно, випивали. Коли почали розходитися, Іван сів у легковик, Марійка – поруч. Він хотів підвезти її додому. Ніч була темна. Іван не міг добре тримати кермо. У голові паморочилося. «Забагато хильнув», – подумав про себе. І тут ніби хтось з’явився на дорозі, чи так йому здалося. Іван рвучко вивернув кермо і врізався у дерево.
Марійка навіть не зойкнула, удар в голову виявився смертельним.
Коли про трагедію дізнався Сергій – жахнувся: «От і справдилося материне віщування!» А сам винуватив себе, бо, якби не застілля, Марійка залишилася б живою. Жаль за тим, що сталося, не давав йому спокою ні вдень, ні вночі. Марійчині батьки голосили, та зарадити горю вже не могли. Іван почорнів, як земля. Дивився, як його доля лежала в труні – у білій сукні, фаті. На пальці – перстень, його подарунок. Більше він ніколи її не побачить, не поцілує. Після похорону Іван не міг вийти між люди. Дошкуляла провина перед Марійкою, її ріднею, перед односельцями. Просив пробачення у Марії на її могилі, плакав, як мала дитина. А потім вирішив – піти у монастир і каятися за смертельний гріх. Молитися за спасіння такої прекрасної янгольської її душі.