Христина давно не почувалася такою щасливою – Славко її обожнював. Щоночі відчиняла вікно своєї спальні й чекала, коли ж нарешті до неї прокрадеться. На світанку цілувала його в щічку й відпускала – і він так само через вікно повертався додому. За дві години закохані бачилися знову, але, ніби й не було нічого, проходили одне повз одного у школі, навіть не вітаючись. Тоді заходили у клас, і Славік сідав за першою партою – просто перед очима. Він був її… учнем.
Щоранку, заварюючи перед школою горнятко міцної кави, дивилася в дзеркало й обіцяла собі, що ось ця ніч була останньою. Але шалений погляд, яким коханий учень обпікав її на уроках, змушував знову і знову відкладати це непросте рішення.
Так потайки зустрічалися аж до випускного. А отримавши атестат, Славко перше, що зробив, – представив Христину батькам уже не як педагога, а як свою кохану дівчину.
Мати хлопця новину сприйняла спокійно – вона теж була за чоловіка на кілька літ старшою, тим не переймалася. Але ж одружувалися не відразу зі шкільної лави. Попросила Христю зі Славком трохи зачекати з весіллям.
Он поступив би на програміста, як мріяв, а з курсу третього-четвертого перевівся б на заочне, знайшов роботу хорошу – тоді й до шлюбу можна. Так і вирішили. Христя їздила з коханим у Київ подавати документи, потім – на екзамени й тішилась, як мала дитина, коли прийшов лист-повідомлення про його зарахування.
Почався навчальний рік. Славку ніколи за навчанням їхати додому картоплю збирати – йде з його батьками на поле Христя. Мати його руку зламала – кличуть учительку хату побілити. Отак жили фактично як хороші невістка зі свекрухою: і на свята одна одну відвідували, і серед тижня не цуралися зайти на чай.
Минуло три роки. Наближався Христин день народження. Чекала у п’ятницю Славка з Києва з особливим трепетом. Сподівалася, нарешті зробить їй пропозицію руки та серця, бо знала, що вже знайшов собі непогану роботу й домовився з новою хазяйкою про найм окремого житла. Але того вечора, приїхавши додому, він до неї не зайшов. Не поспішав і в суботу. Ну, думала, поїхав у райцентр вибирати обручки й обов’язково з букетом з’явиться ввечері. Й справді, коли вже добре сутеніло, у двері постукали. Це був Славко. Тримав три жовті троянди й виглядав якимось зажуреним.
– Що сталося? – запитала Христина.
– Нічого, потім скажу. Дай спершу пригорнутися до кохання всього мого життя, – відповів й так жадібно став обіймати-цілувати, наче востаннє.
Романтична ніч збігла. Христя накинула на плечі халатика й поспішила готувати коханому сніданок. Та не встигла навіть канапки зробити, як він сам зайшов на кухню.
– Кудись поспішаєш? Думала, допоможеш мені приготувати святкову вечерю – я запросила на свій день народження і своїх, і твоїх батьків, – прощебетала.
– Нам треба поговорити.
Сказав таким тоном, що Христині в душі аж похололо. Але те, що почула, навіть у страшному сні не могла б уявити.
– Я більше до тебе не прийду… Чуєш? Там, у Києві, на мене чекає дівчина, що носить мою дитину. Ми мусимо побратися.
– А як же я? – ледь стримуючи сльози, запитувала.
– Ну, ти ж сильна. Тримайся.
Це були останні Славкові слова. Сказав їх – і зачинив за собою двері. Й у ту мить Христя зачинила своє серце, так і не вичавивши із себе ні сльозини.
Славко поїхав – і селом поповзли плітки: люди добре мили кісточки і йому, і Христині. Працювати у школі, де була ще донедавна така щаслива, стало настільки нестерпно, що звернулася в райвідділ освіти й попросила перевести її куди-інде. За кілька днів пролунав дзвінок – Христину вже чекали в іншому районі.
Роки йшли, а заміж не поспішала – вирішила присвятити себе кар’єрі. Сільську школу змінила на міську, потім із простої вчительки вибилася у завучі. А ще за кілька літ Христину призначили директором обласного ліцею. Справді, роботою жила, таку посаду заслужила. Було видно, що переймається кожною дрібницею, вболіває за кожного учня. У школі вона сяяла. А поверталася додому, в порожні стіни – й хотілося вити від самотності.
Тим часом Слава поїхав зі своєю пасією та сином жити до неї додому, на Харківщину. Жінка бавила маленького Микитку, а він влаштувався продавцем на ринку. Терпіти не міг те, чим заробляє на хліб, – марив комп’ютерами. Але за спеціальністю знайти нічого не вдавалося.
Сімейне життя йому давно набридло.
Якби не син – давно б Соньку покинув. А так терпів. Заробить яку копійчину – одразу додому щось смачненьке Микитці несе. А Соня все гримає: «За квартиру не плачено, в хаті ні жменьки рису нема, а ти на вітер гроші витрачаєш!»
– Не на вітер, а на свого сина, – буркне й іде в туалет. Зачиниться там на добру годину, покурить, газету почитає. Виходить, а Соня знову пиляє – вже за те, що в квартирі цигарками насмердів.
– Що ти за голова сім’ї, як ми не можемо кінці з кінцями звести? – докоряє. – Завтра піду влаштовуватися на роботу, а Микитку хай мати глядить, усе одно на пенсії.
Та затія Славкові не подобалася. Сонина мати любила хильнути чарчину-другу, йому було страшно довіряти такій людині сина, але дружина вперлася – і край. Здався, погодився.
Зранку, як завжди, зібрався на роботу. Сам вкраяв собі кусень хліба та шмат ковбаси, вклав помідора й у банку набрав чаю, щоб не гризти все всухом’ятку. Йшов на ринок із важким серцем – сам не знав чому. До обіду якось досидів, а вже по третій вирішив закрити свою «черепашку» й іти додому, до дитини. Але ще не встиг зачинити замок, як зателефонувала Соня:
– Біда… Микитки нема.
– Згубився? Дзвони швидко в міліцію. Я зараз під’їду – підемо разом шукати, – стривожено заторочив.
– Нема чого шукати – в ямі під хатою втопився… Мати не вгледіла.
Славко від горя аж посивів – він же ті кілька років жив лише заради дитини. То був єдиний промінчик світла серед його нещасних буднів. Тепер усьому прийшов кінець. Не довго думаючи, Слава після похорону подав на розлучення й повернувся у рідне село. Сам шукати Христину не наважився. Але якось вона приїхала відвідати хвору матір. Стояв коло хвіртки кілька годин, поки не вийшла.
– Чого тобі? – сухо спитала.
– Може, допомогти що треба? То кажи, я з радістю, – промовив.
– Нам від тебе нічого не потрібно.
Славко кинувся розповідати про своє нещасливе сімейне життя, про трагедію, яку досі важко переживає, й про те, що нестямно кохає Христину й хоче з нею разом прожити до кінця свого віку.
– Зі мною, кажеш? А я давно тебе розлюбила, не потрібен ти мені, чуєш? Ти ж сильний, якось упораєшся, – відповіла, як він колись їй.
Хвіртка скрипнула. Христина повернулася додому, а Слава пішов геть. Куди – жінку зовсім не цікавило. Лише зранку, коли забігла сусідка й сказала, що з річки виловили тіло Славка, бідолашна заголосила. Бо любила його, як і колись, але гордість не дозволила простити за давній вчинок.