Я провела в Італії на заробітках 18 років. Повернулася лише у свої 68, коли і здоров’я вже не те, і донька наполягла, що вистачить.
Потрапила я туди за порадою співробітниці. Ми разом працювали на заводі і отримували копійки. Вона наважилася все кинути, а потім і мене до себе забрала, мовляв, я за дватри роки зароблю більше, ніж за 10 на заводі.
Мене ця пропозиція спокусила. Коли я розповіла чоловікові про свої наміри, то він відреагував з байдужістю. У дітей також на той момент було своє життя. Галинка саме зустрічалася зі сусідським хлопцем. Вони вирішили одружитися. Для мене це було великим полегшенням, адже тепер без вагань можна було вирушати закордон. Зіграли весілля і я поїхала.
Через рік мій син Іван також привів додому наречену. Я не була особисто з нею знайома і бачила лише її фото. Зрештою, це не мені з нею жити. Женився син з міською панянкою і оселився в нашому домі. У будинку не було багато місця: три кімнати і кухня.
Так зароблені гроші я почала відсилати додому на будівництво. Чоловік одну частину віддавав доньці, яка збирала на квартиру, а друга йшла на ремонт будинку. Тоді я ще не знала, якої помилки допустилася. Нам потрібно було будувати інший дім, а не розбудовувати старий.
Додому я змогла приїхати лише через 4 роки. Звичайно, що колишньої хати не впізнати. Чоловік з сином добре попрацювали. Збільшили перший поверх і підняли другий. Роботи було ще багато, але це вже щось.
Донька також раділа, що скоро у них буде необхідна сума для купівлі власної квартири в місті. Я декілька днів побула вдома і знову повернулася в Італію.
Тепер я почала навідуватися на Батьківщину кожного року. Мій дім став найкращим на усе село. Діти пишалися цим, а я раділа, що вони зуміли використати гроші з розумом.
Адже від знайомих я наслухалася багато історій, коли ті відсилали додому кошти, а їх там витрачали на дурниці.
Донька переїхала на трикімнатну квартиру. Поки я була на заробітках у неї появились дві донечки.Я стала вдовою сім років тому. Головним в домі залишився син. У нього також було двоє дітей і працьовита дружина. Вона ніби і допомагала по дому, і дбала про Івана. Одним словом, мені можна було тільки позаздрити.
Минулого року я нарешті повернулася додому назавжди. Можливо, я б ще наважилася поїхати, але здоров’я мене підвело. І дочка просила залишатися. Хоча в Італії багато українок працюють навіть після 70 і все заради дітей або онуків.
Італійцям далекий наш менталітет. У них заведено, щоб діти дбали про дорослих. А ще вони не розуміють, навіщо нам величезні будинки, якщо ми не маємо часу в них жити.
Справді, я це зрозуміла лише тоді, коли повернулася. У моєму домі немає місця для мене. Так, діти виділили окрему кімнату. Та ніхто не радий моїй присутності. Невістка мене недолюблює, син увесь час пропадає на роботі, а онукам на мене байдуже.
А ще Іван ображається, що я не хочу допомогти йому з покупкою автомобіля, бо знає, що у мене є відкладена сума про запас. Тим часом я задумуюся, чи не придбати краще однокімнатну квартиру і переїхати