Із дитячих літ ми з Анею були найкращими подругами. Бавилися разом, пішли в школу в один клас (наші мами дуже про це просили), сиділи разом, ходили додому, уроки робили разом. Ділилися секретами, закохувалися, бігали на дискотеки. Знали одна про одну все, ну майже все… І вступати мали на один факультет, але вчасно схаменулися: у кожної ж свої інтереси.
Почалися студентські будні, і ми все більше віддалялися. У кожної з’явилися нові знайомі. Інколи ми зустрічалися, зідзвонювалися, розповідали про нових друзів, ділилися враженнями. Поступово і непомітно це стало траплятися все рідше…
…Потім робота, інше життя. Я першою вийшла заміж. На своє весілля, звичайно, шкільну подругу запросила, згодом і на хрестини… Стосунки все одно були не ті. Своїми захопленнями і планами на майбутнє Аня більше не ділилася. А одного разу я випадково дізналася, що шкільна подруга вийшла заміж: зустріла її маму. Зізнаюся: кольнуло у серці. Звичайно, раділа за Аню, але все ж… Ми ж виросли разом із пелюшок… Мама не дуже хотіла щось розповідати, певно, була не в захваті від доньчиного вибору. Просила не сердитися, що не запросили на весілля, бо святкували суто в колі рідних. Ніяковіючи, сказала: мовляв, Аня про знаменну подію у своєму житті повідомила рідних буквально за тиждень. Усі витрати брав на себе наречений. А живуть тепер в іншому місті…
Читайте також Отак і б’ється, наче птаха в клітці, моя подруга. Бо щасливих любовних трикутників, думаю, не буває
Сама подруга не телефонувала, так і не розповіла про зміни у своєму житті, не запрошувала в гості. Я подумки вирішила: раз Аня не шукає зі мною зустрічі, значить це їй не потрібно, тому теж не дзвонила. Ми взагалі перестали спілкуватися, і я нічого не знала, як там і що з нею. Та й клопотів зі своєю малечею вистачало…
Минув рік. Одного разу почула на вулиці знайомий голос. Аня першою мене помітила й обізвалася. Спинилися. Кілька секунд мовчки дивилися одна на одну. Вона не дуже змінилася, але в її погляді було стільки болю і туги… Вирішили зайти на горнятко кави, щоб побалакати. Аня навдивовижу розговорилася. Нарешті я дізналася про її життя-буття…
З майбутнім чоловіком познайомила колишня одногрупниця. Аня захопилася: небагатослівний, рішучий. Відразу їй сказав, що вона буде його. Спочатку Ані дуже подобалася його безапеляційність, коли він усе вирішував сам. Думала: «Ось таким і має бути справжній чоловік, щоб за ним – як за кам’яною стіною…» Це він наполіг занести заяву, сказав, що повідомлять рідним, коли все підготує. Вирішили (точніше він), що святкуватимуть тільки в колі близьких. Навіщо ця помпезність? Краще поїдуть на тиждень до моря…
Усе складалося якнайкраще. Жили в його квартирі. Він непогано заробляв. Вона теж працевлаштувалася. У вихідні зустрічалися з його друзями, їздили за місто на пікніки. Але чим далі, тим більше почувалася, як викинута на берег риба: ще жива, але дихати стає все важче. Він стежив за кожним її кроком, із ким спілкується, навіть одяг і білизну вони вибирали разом (точніше, останнє слово було за ним)… Приступи гніву у нього стали з’являтися через кожну дрібницю: спізнилася додому, вечеря не така, як треба, задовго розмовляла по телефону. Провідати рідних і то треба було питати дозволу. Одного разу, хильнувши зайвого, не втримався і – вдарив її по обличчю. Аня в чому була, в тому і вибігла на вулицю, ледве стримуючи сльози. Вечір просиділа під будинком на лавці. Добре, що було тепло. Іти не мала до кого. Потім він просив вибачення, клявся, що більше таке не повториться. Хотілося повірити, але серце підказувало, що життя вже не буде. Тому одного дня, коли чоловік був на роботі, зібрала речі, залишила записку (бо так би нізащо не відпустив) і поїхала додому. Ще кілька місяців не давав їй спокою, переслідував, погрожував. Інколи вона навіть боялася вийти з квартири. Нарешті отримала розлучення. Ось це тільки зараз трохи оговталася…
–…Я рада, що не народила йому дитину, – раптом сказала Аня і розплакалася.
Усі мої образи на подругу відразу кудись зникли. Між нами наче впала стіна…