Мій батько – офіцер, служив у Німеччині. Але тоді дружинам з дітьми не дозволяли бути поряд. Були в мене найкращі ляльки, найгарніше вбрання, мені заздрили діти.
Але росла мовчазною, відлюдкуватою і дуже хворобливою. Виснажена черговою хворобою, мріяла, щоб батько взяв на руки, приголубив, пошкодував. Але його ніколи не було поряд. Я так і не побачилася з ним…
Мами поряд також не було. Спершу – постійно на роботі. Потім взагалі пішла, до нового чоловіка, тому що батько до нас так і не повернувся (відкуплявся грішми на утримання, поки мені не минуло 18 років). Тож моє дитинство і дитяче щастя тривало доти, доки мені не виповнилося сім.
Увесь цей час я жила з бабусею і маминим молодшим братом. Саме він замінив мені батька, а бабуся – маму. Дядько Володя подарував мені таку любов, якої, здається, не віддавав і власним дітям (повірте, у малі літа це відчувається особливо).
Тоді я ще не розуміла, що дядько не має права забрати мене в матері. А він тим часом зробив у родині вітчима добрячий „розгон”, після якого ставлення до мене змінилося. Вони навіть пообіцяли дядькові Володі не чинити нам нічого поганого.
Поки дядько Володя був живий, часто рятував нас від отрути вітчимового дому. А коли йому минуло 32 роки, один із тих семи, яким перепало від нього на горіхи, відсидівши термін ув’язнення, прийшов до дядька нібито випити „мирову”.
Дружина приготувала закуску й пішла на нічне чергування. А вранці знайшла свого Володю непритомним. Його не врятували.
Я ще й досі плачу, коли чую його улюблену пісню „Летять перелітні птахи”. Тільки він, мій найдорожчий дядечко, міг так переконливо й щиро виспівувати, що йому не потрібні чужі береги, що він назавжди залишиться з рідною батьківщиною. Ці слова з пісні проросли в моїй дитячій душі…
Може, хтось сміятиметься з дурного патріотизму. За кордоном люди живуть краще, багатше. Але вони – вдома, вони – господарі, а ми для них – раби. Порядку у власному домі, крім нас, не наведе ніхто.
Втікати від проблем за кордон – не вихід. Бо, втікаючи, залишаємо без батьківської ласки та любові дітей. Відкупляємося грошима та подарунками. Я свого часу теж хотіла бачити своїх батьків, здобувати у них життєву науку. Натомість отримувала її від бабусі та дядечка.
Саме бабуся поставила мене на ноги, коли я хворіла на тиф. Вона навчила мене життєвої мудрості, і саме їй я завдячую усім найкращим, що в мені є. Бабусю я догледіла до смерті й поховала її як рідну матір. Вона і була для мене найріднішою. Тепер, хай простить мене Бог, любові до матері я не знаю. Я тільки виконую свій обов’язок…
Читайте також: Мене обдарували ненавистю. «Я його справді кохала, а ти… А ти…».
Я все життя почувалася зайвою, обділеною любов’ю і ласкою. А пережитих в родині вітчима знущань, побоїв, спроби зґвалтування не побажала б і найлютішому ворогові…
Дуже люблю дітей. Моя маленька одинадцятирічна донька страшенно переживає, коли я хворію. Коли в мене серцеві напади, вона тримає мене за руку й просить: „Тільки не вмирай. Не хочу залишатися сама. Кому я без тебе буду потрібна? Без тебе я не зможу жити!”.
Знаєте, це неправда, що діти не розуміють, коли в батьків немає грошей. Просто деякі батьки не вміють і не хочуть вичерпно пояснити дітям, чому склалася така ситуація. Моя донька ніколи й нічого в мене не вимагала, бо рано почала все розуміти. Їй минуло тільки два роки й три місяці, коли я тяжко захворіла. Вона дуже скучала й переживала, коли я була в реанімації. І я, прагнучи видужати якнайшвидше, просила перевести мене в хірургічне відділення.
Моя дитина гладила мене й казала: „Я дуже люблю тебе і буду шкодути” (вона не могла вимовити „шкодувати”). Кумедно сварилася на дядю „хіуга” (хірурга), який так сильно порізав маму і зробив їй боляче, вона навіть „погрожувала” маленькими кулачками. А мені співала пісню „Роза красная моя”.
Я жартувала й казала, що я радше жовта роза. Але дитя не мирилося з тим, що мама себе недооцінює, й наполягало-таки, що я – „роза красная” і взагалі – найкраща мама. А в садочку, слухаючи її розповіді про хвору маму, плакали няня й вихователька…
Тричі довелося мені лягати на операційний стіл. Не тільки лікарська майстерність повертала мене до життя, але й доньчина любов, віра, що я їй потрібна. Тепер мені цілком зрозумілі слова священика про те, що страждання та хвороби очищають душу. Саме в такі „випробувальні” періоди життя ми стаємо ближчі, відвертіші, виявляємо більше співчуття та любові.