Мені було 20 років, я познайомилася з гарним хлопцем, звали його Сергій. Ми довгий час зустрічалися. Мені здавалося він дуже сильно мене кохав, так, як завжди дарував квіти, подарунки. І тут раптом я дізнаюся, що скоро стану мамою. Звичайно, я зраділа, почала мріяти, як він зробить мені пропозицію, яке в нас буде весілля і щасливе сімейне життя. Але Сергій, дізнавшись про мою вагітність не дуже був задоволений.
Він мене покинув, пояснюючи, що дитина йому не потрібна, а наші відносини вже давно потрібно було припинити. Загалом він взагалі виїхав в інше місто і більше я про нього не чула. А переді мною стояло питання, що робити? Як жити далі?
Вирішальну роль в подальшій моїй долі зіграли батьки, вони переконали мене залишити дитину і допомагати в подальшому.
Чесно кажучи, особливих почуттів до майбутньої дитини я не відчувала, мене більше турбувала розлука з Сергієм. Але поява донечки на світ все змінила. Я глянула на життя інакше, іншими очима, другими почуттями. Тепер це була моя бажана дитина.
Після трьох років, дитина пішла у садік, я пішла працювати, як би складно не було, але гроші заробляла стабільно. На той момент повністю забезпечувала нашу маленьку сім’ю. А з орендою квартири допомогли батьки. Її тата я так більше і не бачила, та й знати не хочу. Образа до нього минула, залишилася лише байдужість. Та й пройшло вже багато років, я зустріла свою половинку, вийшла заміж, а мій чоловік прийняв доньку, як рідну дитину.
Я зараз все це згадую і думаю, а якби, не приведи Господи, я тоді прийняла інше рішення, я навіть думати про це не хочу. Ото ж бережіть своїх діток і себе. Вони наші янголятка, послані нам Господом.