Коли мій батько відійшов на той світ, мені ледь виповнилось 5. У моїй пам’яті залишилось не надто багато спогадів про нього, але я відчувала, що він мене дуже любив. Незабаром у мами з’явився інший чоловік, який заполонив усю її увагу і на мене часу їй не хватало.
Не можу сказати, що моє життя було простим. Так, я ніби ніколи не була голодною, щосезону мені купляли новий одяг та взуття, але мені дуже бракувало материнської ніжності та любові.
Через три роки у мене з’явився «новий тато», проте справжнім батьком для мене він ніколи не був. Ставився до мене, як до чужої, підіймав руку та постійно конфліктував. Спершу я намагалась жалітись на це матері, але вона завжди ставала на бік свого чоловіка, мовляв, це я у всьому сама винна і заслужила на покарання. Після цього я припинила всі спроби, довести матері свою правоту. Згодом у них народились двійнята.
А потім ситуація стала ще гіршою. У пари появились свої діти й у власному домі мене сприймали як якусь покоївку. Щодня я повинна була прибирати, мити посуд, готувати їжу та допомагати з вихованням дітей. І як тільки я намагалась протестувати, мені погрожували, що відправлять до бабусі по лінії матері, а вона мене страх як не любила. Мабуть, тому, що я була чиста копія батька, а вона завжди була проти їх шлюбу з донькою. З бабусею по татовій лінії я знайома не була. Часом я пробувала дізнатись про неї в мами, але та коротко відповідала, що вона живе в якомусь селі та нас навіть знати не хоче.
Вдома я намагалась якомога менше траплятися комусь на очі. Вітчим ніколи не втрачав можливості покарати мене. Його не влаштовувала ні моя поведінка, ні оцінки, ні те як я з ним розмовляю. Щодня він знаходив нову причину, а тому що б я не робила — догодити все одно не могла. Я завжди помагала матері та вітчиму, адже знала, яке жахливе покарання на мене чекає. Я виконувала роль їх особистої покоївки на пару з кухаркою.
Згодом моя мрія здійснилася. Я нарешті закінчила школу, а це означало, що попереду мене чекає свобода. Моїх балів хватило лише, щоб вступити до коледжу, але я й тому дуже тішилась. Тепер я жила у гуртожитку, отримувала соціальну виплату як напівсирота, навчалась на стипендію та влаштувалася на роботу. І ось здавалось би, життя знову прекрасне.
На передодні мого 18-річчя, мені зателефонувала мама та запросила додому, щоб відсвяткувати моє повноліття. Вдома на мене чекали мама, вітчим, двоє молодших братів та навіть бабуся. Звісно ж, подарунків для мене у них не було. А потім відбулось те, що не може і приснитись.
У свій день народження замість подарунків та привітань я почула від мами таке: «А ось тепер, люба, щоб віддячити нам з татом за все, що ми для тебе зробили, ти перепишеш на нас цю квартиру. Вісімнадцять років ти жила нашим коштом, прийшов час розраховуватись!». Бабуся, неначе папуга, все повторювала «Так, так!» і «Ти повинна, це ж твої батьки». А я стояла неначе в ступорі.
Як потім стало відомо, мій татко залишив мені у спадок цю квартиру та рахунок на кругленьку суму в банку. А заповіт вступав у свою силу лише після мого повноліття, щоб я сама могла ним розпорядитись.
Після того як я про все дізналася і моя розгубленість змінилася розумінням того, що я повноправна господиня цієї квартири, я повідомила маму і вітчима, щоб їх духу в моїй квартирі більше не було та дала тиждень, щоб зібрались та знайшли собі нове житло.
За той час я оформляла документи на себе. Через тиждень я переїхала вже у свою квартиру. Але мама не збиралась здаватися і приїхала, щоб взяти гроші за ті 13 років, що ми жили без батька. Вона врахувала кожну копійку, що пішла на їжу, одяг та навіть комунальні послуги. Я віддала їй усю суму, з тих що залишив мені тато.
Не впевнена, чи хочу і надалі підтримувати спілкування з ними, особливо після їх останнього вчинку. Можливо, якщо вони попросять вибачення та признають свою провину я зможу закрити на це очі, але сама не стану того робити.