Таня вже пропонувала матері продати хату в селі та переїхати до неї. Але Валентина не хотіла, бо знала, що там і неї не буде спокійної старості. А вона живе в спокійній та затишній місцині, неподалік з автостанцію. Якщо хоче до сина чи доньки, то збере гостинців та й сідає на автобус. Син взагалі проживає в сусідньому селі. Погостює в дітей трошки, а ввечері додому їде.
Вона має власний город, хоча землі не багато, але дуже родючий ґрунт. Їй вистачає. Та ще й садочок поряд. Назбирає врожай – дітям передасть, щось собі залишить, а решту – продає.
В сина, Бориса, сімейне життя взагалі не склалося. І року не минуло після весілля, як дружина вигнала його з дому. Він ледар, а дружині надоїло його годувати. Так і ходить від одної молодиці до іншої. Болить в матері серце за своїх дітей, але що вона може з цим зробити?
У не самої нічого за спиною, все що має – це ця хатинка з садком. Працювала все життя на сирзаводі, а до пенсії так і не доробилася, розвалився завод. Не одна вона така. Зараз у службі зайнятості на обліку стоїть. Влітку підробляє у місцевих фермерів.
Читайте також Слойка з яблуками.
А скільки біля хати роботи, дуже важко жінці. Чоловік помер ще 10 років тому, а все через пияцтво. За цей період не один чоловік сватався до симпатичної Валентини. Але їй вже нічого не хотілося, просто душевного спокою. Отож, Валентина і не думала, щось змінювати у своєму житті.
Зовсім недавно до Валентини все частіше в гості почав заходити сусід Микола Тихонович. Сам чоловік овдовів ще два роки тому. Він – хороший, хазяйновитий. І в хаті, і в городі – завжди порядок. Став помагати Валентині, стало жаль йому жінку, яка на собі все господарство тягне.
Запросила його Валентина на вареники, з’їв Микола декілька штук і не міг стримати сліз. Такі ж смачні робила його дружина. Згодом Микола запропонував жінці переїхати до нього. Жінка сказала, що подумає, а сама запросила дітей, що все обговорити.
Приготувала жінка застілля. Приїхав син, посиділи вони Посиділи з Миколою Тихоновичем. Такий теплий та затишний був вечір. Борис знав Миколу з дитинства, жили хата в хату А коли їхав додому, то сказав матері, що нарешті веселіше буде в хаті.
Жінці відлягло від душі. Але от було ще цікаво, що донька скаже. Якась тривога та погане відчуття було у Валентини. Вийшла донька з автобуса, а до хати навіть не зайшла.
– Що це ти собі таке придумала, заміж виходити. Тобі що нас не вистачає? – просичала донька.
– Таню, та що ти кажеш?
– Те, що думаю. Мені ремонт треба в хаті робити, за навчання Івану платити. Хотіла хату продати, а ти все залишаєш чужому чоловікові. Хто тобі важливіший?
– Таню, не мели дурниць. Микола он в хаті чекає на тебе, сядемо поговоримо. Йому від нас взагалі нічого не потрібно, в нього ще кращий будинок, ніж в нас.
– Не хочу я його знати і з ним балакати!
Поїхала донька, а Валентина Іванівна залишилася сама та роздумувала цілий день. Один кіт ходив біля неї, терся об ноги. Все життя подарувала дітям, все робиш для них, а потім вони ідуть, і залишають тебе одну. Ось так живеш серед людей, але така самотня. Всім наплювати і нікому немає до тебе діла. Говорить ось лише з котом.
Увечері постукав Микола Тихонович. Став на порозі та не сміє заходити:
– Валю, то що ти вирішила? Що сказали діти?
А жінка виходить і каже:
– Ти проходь, Миколо, – тихо запросила до хати. – А що діти? У них своє життя. А у нас буде своє…