Тільки ми закінчили випускний — 9-тий клас подалися з моє подругою Галинкою вступати до педагогічного коледжу.
Таки здобули бюджетні місця, орендували маленьку квартирку у якій ще жила мила бабуся і вирішили, що необхідно поїхати дізнатися розклад занять, разом оглянути нове місто, бо ми раніше ніколи нікуди не їздили. Тільки у своєму селі завжди сиділи.
Не дивно, що ми дивувалися, коли бачили багатоповерхові будівлі, магазинчики, кафе та такі просторі чисті вулички з ліхтариками. Нам насправді було все надзвичайно цікавим, тому ми заглядалися кожною крамничкою. Ось і побачили вивіску «миттєві фото», довго не думали і побігли зробити фото на пам’ять.
Коли ви зайшли у фотосалон, то побачили фотосесію молодят. Чомусь ми не відразу зрозуміли у чому річ, адже вони не впевнено себе почували, ставала у незрозумілі пози, аж потім до нас дійшло — це пара незрячих людей. Ми взагалі не зрозуміли для чого їм ця фотосесія, адже вони не зможуть себе там побачити — ніколи. Минуло кілька років і тоді я зрозуміла, для чого це їм. Неодноразову я бачила батьків із зрячими дітьми, які їх з всією серйозністю та відповідальністю вели за руку.
Коли ми з Галькою побачили ту фотосесію, то самі перехотіли фотографуватися і пішли геть, а потім про цю історію розповіли нашій бабусі, що жила з нами. Вона розповіла, що в місті є фабрика ґудзиків, де працюють тільки незрячі люди, а для них ще й побудували спеціально квартири, аби вони жили близько до роботи.
Минало моє навчання, та я більше захоплювалася можливостями міста, а не самим коледжем. Для нас влаштували екскурсію на фабрику ґудзиків про яку нам розповіла бабця. Нас поставили разом із майбутніми вчителями праці, зрозуміло, що там навчалися переважно хлопці: такі симпатичні, високі, підтягнуті — красені! Серед всіх там був і Михайло, який був найстарший у групі, бо перед навчанням прослужив у армії, а зараз вирішив піти з рідним братом у коледж. Михайло займав важливу посаду — був старостою групи, всі його поважали, адже він все чітко робив і дотримувався свого слова.
Читайте також Вона завжди хоче виглядати ефектно, бо досі мріє про випадкову зустріч з Олегом. Тим, що проміняв її 20 років тому на іншу.
На фабриці ми помітили дівчинку, яка дуже жваво виготовляла ґудзики, хоч була і незрячою. Ми всі пробували повторити за нею, проте ні в кого не вийшло, тільки море бракованих вийшло. Михайло якось особливо дивився на цю дівчинку , а коли всі студенти відійшли він поцілував її руку.
А того ж самого вечора Михайло придбав гарну білу троянду і чекав дівчину біля виходу з фабрики. Вручив їй квітку та гарно попросив дозволу провести її додому, а та погодилася і вони з того часу розпочали свою дружбу, що дуже швидко розвивалася, як справжнє та щире кохання. Михайло щодня чекав на Ліну, аби провести її до квартири, байдуже чи дощ чи сніг — він чекав, а зайти до квартири собі не дозволяв. Щодня він дарував квіти, а ми з одногрупницями аж заздрили, бо ніхто не мав такого гідного кавалера.
Мама і тато хлопця жили досить бідно, бо не займали керівних посад, а ще й всі троє синів навчаються, тому кожному потрібно дати гроші, харчі та заплатити за проживання. Сердилися, що Михайло щодня витрачався на квіти для незрячої дівчини, а ще не соромилися вказувати на її ваду зору. Не розуміли вони хлопця взагалі, тому часто влаштовували скандали, а він продовжував витрачати гроші на подарунки для дівчини, хоч і сам нічого толком не їв. Проте, його рідні брати ніколи нічого поганого не казали йому про ці стосунки.
Ось вже провчилися ми два семестри у коледжі, а кохання Михайла зовсім не згасло, тому батьки почали давати йому менше грошей. Хлопець не здався і знайшов собі дві роботи. Вдень працював на будівництві, а вночі був охоронцем, та й це не завадило йому щодня бачитися з коханою і дарувати для неї квіти.
Михайло пропрацював у шаленому режимі все літо, тому й заробив гарні гроші. Довго думав чи варто далі навчатися, бо думав над тим, що хоче вже сім’ю, тобто запропонувати дівчині стати його дружиною і далі працювати у такому ж темпі, аби забезпечити свою сім’ю повністю.
Настав момент і Михайло наважився, зробив пропозицію, а вона не відмовилася і навіть заплакала від щастя.
Яке ж гарне було весілля. Багато родичів, друзів, всі усміхнені та щасливі, ось тільки батьки Михайла не прийшли на святкування, навіть до церкви не прийшли на вінчання.
Молодята винаймали квартиру у місці, де гарна природа і дуже близько парк, бо Михайло хотів, аби його кохана могла більше гуляти, та й на роботу він її не пускав.
Майже все, що потрібно було робити по дому чоловік старався робити самостійно, навіть коли приходив дуже втомленим після роботи — прибирав у квартирі. Проте, дівчина не сиділа просто так, вона старалася в’язати, часто готувала сніданок та обід, а ввечері завжди були разом, тому і готували разом.
Минуло не так багато часу, як Михайло став дуже поважною людиною, займав керівну посаду. Підлеглі обожнювали свого начальника, бо Михайло старався допомогти усім чим міг, проте і вимоги у нього були до роботи досить високі.
З батьками хлопець не підтримував зв’язків, бо вони взагалі відмовилися від нього, тому він надіявся тільки на час, який все змінить у позитивний бік. Та рідні брати були частими гостями у Михайла, адже вони досі гарно дружили і довіряли один одному.
Настав момент, коли хлопець ледь не зомлів від щастя, вони чекали дитину.
Як кожен порядний чоловік він першочергово хотів потішити своїх батьків. Привітати з тим, що скоро вони будуть дідусем та бабусею, але вони навіть на поріг свого будинку пару не впустили, тому молодята попрямували до прабабусі Михайла, яка до речі обожнювала хлопця і завжди йому старалася всіляко допомогти. Вони мило провели час, бабуся все розпитувала, давала життєві настанови та розповіла, що усе своє майно переписала на Михайла, бо відчуває, що скоро покине цей світ.
Минуло 9 місяців. Михайло став щасливим батьком, але того ж дня не стало бабусі. Він вирішив взяти усі витрати на себе.
Минуло 9 днів, і його жінку вже виписували з пологового будинку. Усі були обдаровані квітами, адже Михайло просто не вірив, що все це відбувається з ним. Його донечка була зрячою. Коли він забрав двох найдорожчих для нього жінок у світі, то забезпечив їх всіх необхідних, найняв нянечку для нянечку та домогосподарку, аби в домі завжди все було чисто. Подружжя щонеділі ходило до церкви та старалися привчити свою дитину до правильного життя, навчали її моралі, справедливості.
На жаль, батьки Михайла не змогли змиритися з його вибором, тому так ніколи не навідували своїх внуків.