Валя після занять в училищі вдома любила вечорами слухати радіо. Звичайно, читала книги, дивилася телепередачі, але перевагу надавала радіо. Слухала дівчина приймач біля домашнього телефону з ручкою та блокнотом. Телефонувала до ведучих, передавала привіти-вітання друзям та знайомим, замовляла улюблені мелодії.
Ді-джеї впізнавали Валю по голосу як стару добру знайому. Випадкові радіознайомства тішили серце не однієї лише Валі. Вночі на радіо надходили побажання слухачів розділити кепський настрій чи радісну мить із тими, хто ще не спить і припав вухом до динаміка. А там: „Хто самотній і кому одиноко, може зателефонувати за номером ….. Міша”.
Валя механічно записала той номер, але зателефонувати зважилася лише наступного вечора. Довго ніхто не брав слухавку.
Читайте також Твоя справа зводити з розуму, а моя – потрапити у твоє серце.
Володя катастрофічно не встигав у дуже важливій справі. Так завжди – доки впораєшся по господарству, нема часу і вгору глянути. Поспішав на маршрутку, а тут телефон. Уже дійшов до хвіртки, як щось наче зупинило і примусило повернутися до хати. Вхопив трубку. „А Мішу можна?”. Ось так завжди! Часу нема, а хтось допевняється старшого брата. «Ні, я його брат, Володя. Дуже приємно. Вибач, але дужче поспішаю. Якщо можна, залиш телефон. Він передзвонить…»
По дорозі розмірковував про незнайомку, що за посередництвом радіо бажала поспілкуватися з братом. Тоді й вирішив зателефонувати Валентині сам.
Вони зустрілися через тиждень після довгих телефонних розмов. Сказати „довгих” значить нічого не сказати. Перша розмова після знайомства тривала з десятої вечора до … четвертої ранку. Про що розмовляли, притуливши слухавку до вуха? А ні про що! І було цікаво.
Складалося враження, що знають одне одного давно. Рекордна розмова тривала одного разу аж до шостої ранку…
Побачення вирішили призначити біля училища після занять. Валя стояла на порозі і вдивлялася в перехожих, що бігли через міст, намагаючись сховатися від рясного дощу. І ось нарешті на горизонті з‘явився юнак у спортивному костюмі, без парасольки. Зустрілися поглядами, мовчки привіталися.
Стояли, дивилися одне одному у вічі і не могли спромоглися бодай на єдиний звук. І це після того, як без найменших пауз „висіли на телефоні” довгі весняні ночі. Куди підемо? Мабуть, у місто. Дуже хочеться Володі їсти. Як завжди не встигав, не пообідав… Тоді ж при прощанні поцілував дівчину в щічку. Серце чомусь закалатало в обох…
Валі та Володимиру для цього потрібен був цілий місяць. Але який місяць! То був травень із п‘янкими ароматами квітучих садів та солов‘їними піснями. Радіознайомство вийшло за межі ефіру та телефонних розмов і сягнуло своїм корінням Всесвіту, засвітивши дві яскраві зірочки, які чекали на офіційне рішення, аби злитися в одну велику зірку, подібну до Сонця.
Спочатку хлопець познайомив майбутню дружину з батьками. Потім