Звісно, що синові потрібні любов і ласка, яких повинно бути достатньо в житті дитини. Але їх треба проявляти в момент спілкування, а не як жалість до дитини.

Мала я свого первістка, коли мені ще не було й вісімнадцяти. Виховувала сина сама. Біля мене не було ні мами, ні свекрухи. Як вміла, так і виховувала дитину. Деякий досвід переймала з форумів для мам.

Однак на вулиці завжди стрічалися доброзичливці, які робили мені зауваження або критикували. Я не дуже переймалася їхніми докорами, проте поступово це мене почало діймати.

Яка кому справа до мене і моєї дитини? Мені також не завжди подобається, як вони ставляться до власних дітей, однак мовчу.

На днях трапився такий випадок – малий біг, зашпортався і впав. Я не побігла його піднімати, лишень проконтролювала його потуги вставання. Попросила, що обтріпав собі штанці і йшов далі бавитися.

Читайте також  Дід Олег просив не залишати його, що він не здужає сам один. Діти обіцяли допомогу, сказали що будуть навідуватись. Але ніхто не навідався ні через місяць, ні через рік.

Матусі, які спостерігали за цією сценою, почали обурюватися, як це я могла так жорстоко вести себе з дитиною, наче з циганятком. Дитину треба підняти, пригорнути, поцілувати. По-іншому виросте жорсткою. Я змовчала на їхні репліки. Зрештою, якщо дитина сама справилася і без сліз, то чи є зміст вчити її жаліти себе? Тим паче – сина, який повинен вирости мужнім і витривалим, а не маминим синочком.

Однак «порадниці» і далі виховували мене. Я не втрималася і сказала, що їм є кого виховувати, окрім мене. І вони вмовкли.

Звісно, що синові потрібні любов і ласка, яких повинно бути достатньо в житті дитини. Але їх треба проявляти в момент спілкування, а не як жалість до дитини.

Я думаю про те, що скоро мені треба йти на роботу. І не хочу, щоб син був безпорадним без мене. Адже життя навіть у дитинстві не є легким.

Так, я поступово привчаю свого сина до труднощів, до порядку, до дисципліни. Адже, за два роки йому в школу, і мене біля нього не буде. Тому він повинен навчитися сам давати собі раду. Моя робота є досить відповідальною, і в мене не буде часу відстежувати уроки сина, допомагати йому з ними, складати його портфель. Він повинен навчитися це виконувати самостійно. Так вимагає життя.

У перспективі, надіюся, він буде лиш вдячний мені за це. І не тільки він. Адже я намагаюся виховати у ньому справжні чоловічі риси, щоб мені не було соромно за нього, коли він стане дорослим. Сподіваюся, що мені на це вистачить сил і вміння.