А почалося все з того, що мене кинув хлопець. Першого січня, коли ми разом з друзями веселилися, зізнався, що покохав іншу. Щоб не дуже мене «травмувати», дочекався свята: у компанії, мовляв, легше переживу новину… Турботливий! Після того я довго боялася зав’язувати нові стосунки. Подруга порадила для початку обзавестися віртуальним хлопцем. Я погодилася. Познайомилася і більше року листувалася з одним чоловіком у чаті. Це спілкування в Інтернеті стало для мене розрадою. Я по-іншому почала дивитися на стосунки між чоловіком та жінкою, чимало речей стали мені зрозумілими. Напередодні Нового року він запропонував мені з віртуальних зустрічей перейти в реальність. Я погодилася і він замовив столик. Ввечері 31 грудня у новій романтичній сукні…

ОСТАННІМ рейсом повертаюсь з відрядження. Біля мене єдине в салоні вільне місце. «От пощастило», – подумала, зручно вмостившись. Аж ось на одній із зупинок автобус зупиняється , заходить чорнява жінка років 55-ти. — У вас десяте місце,- повідомив їй водій. — Ой, ледве встигла,- полегшено зітхнувши, промовила моя супутниця. — Куди так поспішаєте?- цікавлюсь. — Та додому, а в Одесі працюю швачкою. Змушена їздити, бо вдома за ту ж роботу копійки отримувала. Чоловік захворів, потрібні гроші на лікування. Ще й у сина проблеми. Ох і проблеми… — Теж занедужав? — Дякувати Богу, здоровий. Інша біда- дружина з трьома хлоп’ятами кинула й десь повіялася з коханцем. — От-та- кої!- тільки й…

— ВЕЧІР. Їду на виклик. Сідає в салон жінка років п’ятдесяти п’яти з червоним, запухлим від сліз обличчям. — Куди вирушаємо, дівчино? — Не знаю.Поїхали…- схлипує й витирає сльози. — Куди саме? — Мені байдуже…тепер… все одно… — Зате мені – ні! Я- на роботі. Скажіть, будь ласка, куди їхати або виходьте. — В Подільськ. — О, це інша справа, а то «мені байдуже», «мені все одно». Чого ви плачете? У вас горе? Може, допомога якась потрібна? — А-а-а, чим ви мені допоможете…Сама, мабуть, винна, – каже й заливається слізьми. — Поділіться, легше стане. — Ой, якби ж! Чоловік мене зрадив і кинув,- і знову голосить. — То, може, це…

А З’ЯВИВСЯ цей «чотирикутник» у школі в 10-А, коли приїхала новенька- світла русявка Валентина.У неї відразу до нестями закохалися двоє друзів- Мишко і Гриша. Валентина почала дружити з донькою маминої колежанки й сусідки Оленою. Відтоді хлопці з усіх позашкільних заходів проводжали дівчат додому. Усі члени невеличкої компанії були дуже різними за характерами, захопленнями, рівнем знань. Дівчата співали у вокальному ансамблі, тож на шкільних вечорах «запалювали» всіх піснями.Гриша- круглий відмінник, закоханий в математику. Мишко- зірка футбольної команди. Разом їм було весело і цікаво. Мріяли про майбутнє. Гриша бачив себе студентом політеху. Подруги готувалися до вступу в інститут народного господарства. Мишко планував спортивну кар’єру. Олена таємно з восьмого класу любила Гришу. Він…

…ОЛЕНА збиралася на танці. Зробивши гарну зачіску, почала наносити на личко крем, пудру. Батько Микола спостерігав за донькою і голосно гримнув: «Скільки можна! Нумо швидше наводь красу і вимітайся з хати!». Олена ніби не чула його грубих слів. Повернулась до мами, почала навчати, що їй теж давно вже потрібно частіше зазирати в люстерко. Наголошувала на тому, що зморшки не прикрашають , а жінка свій вік ретельно повинна приховувати. Олена , підійшовши до мами , притулилася до її обличчя і рясно розцілувала борозенки неглибоких зморшок. Бо кожна, як це не дивно, прикрашала обличчя любої матусі. Не встигла Олена зачинити за собою вхідні двері, як Микола теж хутко почав кудись збиратися. Ретельно…

Домовилися ми з подругою Світланою піти в суботу пошопінгувати. Мені потрібен гарний посуд на подарунок, їй – пальто й чимало різних дрібниць для кухні. Допоможемо одна одній вибрати товар, бо ходити з чоловіками – не те задоволення. У них вихідний! Їм аби швидше що-небудь купити – й мерщій додому на диван під телевізор чи за комп’ютер. Чекаю Світлану пів години, вже й година минула. Телефоную – зайнято. Мабуть , щось трапилося, треба піти , може зарадити чимсь. Біжу. На одному подиху піднімаюсь на третій поверх, натискаю на дзвінок. Відчиняє моя подруга двері з телефоном в руці й червоним від сліз обличчям. — Що? Що? Що?- тільки й вистачило духу запитати.…