Aня моя найкраща коліжанка.
Утішала мене після кожного невдалого роману. Він був найкращим, щоразу повторювала я. А Aня казала: «Хіба він найкращий? Та він руки об штани витирав! От наступний буде ідеальний!»
Aня ми віддали заміж, щойно склали третю сесію. Подруга приголомшила: «Ми з Вовчиком заяву подали». Про Вовчика було відомо лише те, що він добрий і високий. І він – «винуватець» округлого животика, який з’явився після поїздки на батьківську дачу.
Я була шокована: ще вчитися і вчитися, які можуть бути діти? «Думаю, буде дівчинка, навчання не кину, впораюся», – сказала Aня. Усе так і було: дівчинка і жодної заваленої сесії.
Про те, як подруга любила чоловіка, я дізналася після того, як він пішов. Одного дня він просто випарувався. «Володя не висипається, дитина кричить, його не люблять і не цінують!» – пояснила телефоном Вовина мама.
Я прийшла до Aні з тортом, пляшкою вермуту і помаранчевим плюшевим ведмедиком для малої Янки. Пішов – і чорт із ним, намагалася я розрадити подругу.
Теж мені, глава сім’ї! Ти встигала і вчитися, і підпрацьовувати, і за дитиною доглядати. А Вовчик тільки й знав, що нюні розпускати і матері скаржитися.
Якось ми сиділи в парку. Раптом за спиною почувся чоловічий голос. Літній чоловік простягав Світлані букетик хризантем: «Здрастуйте! От побачив вас – і день став сонячним! Як донечка?».
«Ой, Іване Трохимовичу, як я рада вас бачити! – розцвіла Аня і уткнула ніс у хризантеми. –
Я штовхала візок з дитиною і з подивом дивилася на подругу. Та сяяла: «Це Іван Трохимович, сусід з дев’ятого поверху. Нещодавно тут оселився Самотньо йому на новому місці. Іноді ввечері виходимо разом у двір, гуляємо з Яною. Дідусь вірші читає, а вона уважно слухає. Добрий він…»
Назустріч крокував незвичайний молодий чоловік. Русявий, блакитноокий, усміхнений. Незнайомець сильно накульгував на праву ногу. Він здалеку привітався. Говорив нечітко, ніби ковтаючи звуки. Очевидно, був не таким, як усі…
Ніби навіки затримався у дитинстві. Аня зацокотіла наче сорока: «Привіт, Сергійку! Добре, що ми тебе зустріли. Класна кепка, тобі личить. З нами гуляти підеш?» Хлопець від радості затанцював на місці, повторюючи «так, так».
Біля магазину подруга підштовхнула візок Сергійку, щоб пригледів за малою. А коли я здивовано, мовляв, ти кому дитину довірила, на неї глянула, подруга відповіла: «За весь час Сергій жодного разу не образив і не залишив без нагляду Яну.
І водою напоїть, і шапочку поправить, і від вітру сховає. Поки ти не сказала, я й не думала, що він… неповноцінний. Він такий самий, як ми. Навіть кращий. Батьки відмахнулися від нього.
Кому він потрібен? А він живий, розумієш? І Іван Трохимович живий, і я жива! Ми – єдині, хто є одне в одного. Хворі, старі, каліки, покинуті… І якщо тобі, такій успішній, ми не подобаємося – котися на всі чотири сторони! Тільки й знаєш, що кар’єру будувати і через романи ридати… Не цінуєш, що маєш!..»
Більше я її не бачила. Прожогом вискочила з магазину, примчала додому і ще довго злилася на Ану.
У двері подзвонили. На порозі стояла подруга. Від нашої останньої розмови минуло півроку. Аня була інакшою. Сірою. «Привіт. Біда у мене, – вперше почула від подруги такі слова. – Іван Трохимович не зніс другого інфаркту».
Немов передчуваючи, за кілька днів він розмовляв зі Світланою: «Іти не страшно, – казав, – тільки дурні хочуть жити вічно. А навіщо? Роки – це хвороби, немічність, це самотність. Навіщо залишатися на цім світі, коли пішли всі, кого ти любив? Скажіть, Вона ж чекає на мене там? Скоріше б уже, я дуже сумую за Нею…»
Я їду в таксі нічним містом до Ані додому. Там надійний Сергійко уклав Яну спати і, напевно, задрімав поруч на диванчику.
Побуду з ними до ранку, заберу до себе. Ми зі подругою зателефонуємо родичам Івана Трохимовича, запропонуємо допомогу… Дорогою заскочу в супермаркет, куплю чого-небудь на сніданок і обов’язково лимон, без нього чай не чай…
Часом життя підкидає лимони, з яких ніколи, жодним чином не зробити лимонад. Але вони надають особливого смаку подіям, повертають нам друзів. І нас самих, справжніх.