Оксані, нашій доньці, 35 років, а її хлопцю 28. Нам з чоловіком її обранець відразу не сподобався – приїжджий хлопець з села, з бідної сім’ї і без освіти. Та щей без роботи.
Звичайно, не про такого зятя ми мріяли! Ми намагалися з нею якось поговорити, щоб вона не поспішала з’їжджатися зі своїм нареченим, але розмови не подіяли – вона притягла свого коханого в куплену нами квартиру, і поселила на всьому готовому… Чоловік цей навіть прогодувати її толком не міг, тому нам з чоловіком весь час доводилося передавати їм гроші і продукти.
Я поговорила з чоловіком, щоб він влаштував зятя на нормальну роботу, щоб той хоть якось міг забезпечувати нашу дочку.
Думали, що почуємо за всі свої старання «спасибі», але не тут-то було! Коли вони почали жити більш-менш самостійно, то ми отримали від них тільки закиди: мовляв, ми зятя не хотіли приймати, щастя своїй дочці не бажали, і тепер теж ніякої допомоги.
Дуже боляче було таке чути, але для дочки тепер існує тільки один авторитет – її чоловік, вона його слухається, і погоджується тільки з ним, а він вселяє їй такі думки.
Мені здається, що все це через те, що ми не дозволяємо зятю прописатися в квартирі, яку купили для доньки. Ще чого, і так ми його всім забезпечили, не вистачало тільки, щоб він потім при розлученні частину житлоплощі відсудив.
На мою думку, з її сторони це зрада по відношенню до нас. Ми вважаємо, що раз ми дали доньці так багато, то вона, принаймі, мала б прислухатися до нашої думки. Але слухає вона лише свого чоловіка, до нас доньці байдуже.