Раніше вона пахла, як квіти, які я ніс на побачення, як ледве вловимий аромат парфумів, п’янка’,як повільний танець, як помада, яку я з’їдав разом з поцілунком.
Я завжди сильно реагував на запахи, на останні гроші купував дорогу туалетну воду, а неприємно пахнучих людей просто уникав.
Мене буквально нудило від їдалень, коридорів ЖЕКу і деяких під’їздів. Я відмовлявся від частування своєї бабусі, яка спеціально для мене смажила дешеві напівфабрикатні котлети і робила салат, вирізаючи з помідорів, куплених зі значною знижкою, підгнилі місця.
Я бурмотів щось типу «я таке не їм» або «зараз же піст», а потім сильно ображався, коли вона в черговий раз намагалася нагодувати мене цими котлетами або хоча б парочку дати з собою.
Якось нещодавно я зайшов в один з найкрасивіших храмів . Кожен з них дивний по-своєму, але цей… куполи швидше на ювелірні вироби схожі, ніж на куполи. Дуже красиво.
Читайте також Одного разу чоловік зрозумів, що у нього проблеми з дружиною.
Так от. Заходжу я в храм, там сходинки, і пахне… Пахне там неприємно. Сечею там пахне. І парочка жебраків сидить. У мене обурення, роздратування, протест. Як так?! Це ж храм!
Ладаном має пахнути, Богом, Любов’ю … я тут, розумієте, весь сповнений духовності, помолитися прийшов, а вони … сидять і пахнуть!
А потім… Потім задумався. Холодно було на вулиці. Дуже холодно. А тут тепло. Дійсно, а як пахне Любов? Та Любов, якої цей храм?
В останній рік бабуся не вставала, і в квартирі пахло теж, м’яко кажучи, не дуже. Я їй лілії приносив. І не тільки тому, що вони красиві, а ще для того, щоб вони цей запах перебивали. Я доглядав за нею, як міг, як умів, як виходило. Бабусі 95 тоді було, і міркувала вона вже насилу.
Я злився, іноді кричав на неї. Потім відчував моторошне почуття провини, ненавидів себе і приймав тверде рішення більше ніколи не підвищувати на бабусю голос. Знову купував лілії, приїжджав, бачив, що вона не викинула, а випрала і сушить памперси, знову виходив з себе і кричав.
Так повторювалося кожен раз. Я відчував безпорадність, відчай і жах, віддаючи собі звіт в тому, що не здатний пробачити навіть рідної, старої і хворої людини.
Напевно, я кричав від страху і безсилля, я боявся смерті, напевно. Але я кричав на рідну бабусю, яка любила мене і дбала про мене все моє життя.
Це було жахливо.
І одного разу я здався. В черговий раз, стоячи біля дверей її квартири, з ліліями в руках, я помолився. Ні, я молився і раніше, але саме цього разу я усвідомив, що мені потрібен Бог. Просто необхідний, тому що без справжнього дива мені не обійтися.
Без Бога я той, хто я є, —що кричить на свою бабусю невдячний онук. І мені був потрібен Бог. Я попросив Його прийти, і Він прийшов. Можливо, Він прийшов би і раніше, та раніше я Його не запрошував, думаючи, що впораюся сам. Або просто в той момент в моєму серці звільнилося місце, яке раніше займала так звана «духовність».
Для Бога цього виявилося достатньо.
Він зайшов разом зі мною в квартиру, і в той вечір я був спокійний. Я не кричав.
Згадуючи зараз той період свого життя, я вважаю його справжньою школою любові. З усіма криками, запахами і відчаєм. Це не було схоже на фільми «про любов» або на благочестиві книжки про афонських старців з церковної лавки. Це було схоже на життя.
І якщо в моєму житті немає таких запахів, якщо я їх не відчуваю або біжу від них — то, швидше за все, я нікого ще не любив по-справжньому.