Він тримався за обіцянку матері, яку вона дала йому в той переломний день, як його вилучили з сім’ї. Мама обіцяла, що вилікується і обов’язково забере його

— Ой, дивився, Ванька! Це ж мама до тебе прийшла, біжи, давай!

Хлопці зібралися навколо Вані, хитро переглядалися і очікували, яка ж у новенького буде реакція. Пару місяців тому Ваня опинився у дитячому будинку номер два, і навіть за такий нетривалий період часу у нього вийшло нажити справжніх ворогів. Хлопці нещадно і жорстоко знущалися з нього щоразу, як випадала така нагода.

 

Та й, насправді, було за що. Якось він став посеред кімнати і оголосив своїм сусідам, що це тільки вони там всі надовго, а у Вані то є мама, і його вона обов’язково скоро забере. За зверхність його регулярно били, знущалися, насипали повний рюкзак бруду — нічого не допомагало. Хлопчина вперто і впевнено повторював, що скоро прийде мама і забере його.

 

Читайте також Звичайно ж, що навіть року не пройшло, і батько повернувся до родини. Він дуже вдячний матері за те, що вона не дала йому зруйнувати собі життя і сім’ю.

 

Тому хлопці знайшли ефективніший спосіб провчити нового «брата по нещастю». Вони час від часу говорили Вані: «Дивися, Ванька! Це твоя мама за тобою прийшла, біжи!». А потім спостерігали, як він блідне на очах, схоплюється на ноги і стрімголов біжить до вікна, притуляється аж до самого скла і виглядає у двір.

Він дивився довго, з надією, що мама насправді зараз з’явиться на вулиці і поверне до дитбудинку, побачить його у вікні і рукою покличе до себе. Тоді б він схопився і побіг до неї, не чуючи нічого і нікого, і поїхав би додому, щоб ніколи сюди не повернутися більше! Але натомість за вікном він бачив лише вихователів, а хлопці навколо вибухали сміхом.

 

Коли Ваня засинав, обіймаючи ведмедика, якого прихопив з дому, то часто бачив у снах свою маму. Ще молодою і гарною, з усмішкою на обличчі замість набряків, які з’явилися від постійних п’янок після того.

Він тримався за обіцянку матері, яку вона дала йому в той переломний день, як його вилучили з сім’ї. Мама обіцяла, що вилікується і обов’язково забере його, зовсім скоро. «Там є багато іграшок і смачно готують, ти тільки не сумуй дуже, Я скоро прийду за тобою, синочку!»

Але рік за роком минав, а вона не приходила. Спочатку Ваня просив виховательок, щоб подзвонили їй, запитали, чи довго ще триватиме лікування, але ті лише чесно і жорстоко відповідали, що матір вже і забула про нього. Час спливав і навіть мамине фото, яке хлопчик досі беріг, вже не допомагало йому вірити і далі.

— Ваню, ходімо, по тебе прийшла мама.

У хлопця аж мурашки по шкірі побігли, в пам’яті зринули знущання однолітків на початку його перебування в дитбудинку. Невже і вихователька може з нього так знущатися?! Чи раптом… раптом мама дійсно прийшла?

Нічого не розуміючи, Ваня просто пішов у велику залу за вихователькою. Він не хвилювався і йому не було цікаво — він просто не вірив вже в ці слова, вони не викликали у нього жодної реакції. Але в залі він таки побачив жінку.
Жінка зі щирим і добрим, хоч і втомленим обличчям, дивилася на нього і легенько посміхалася. Але це була не його мама.

— Ваню, познайомся, це твоя нова мама, вона хоче всиновити тебе і забрати додому. Але ти веже дорослий, потрібна твоя згода..

Але як же? Як же його рідна мама, вона ж і далі є? У нього буде дві мами? Буде дім.
Вихователька намагалася не зустрічатися поглядом з підлітком, але він все раптом зрозумів сам. В один момент він подорослішав і зрозумів набагато більше, ніж повинен був у своєму віці.