Коли родина дізналася про спадок, почалося те, чого я й чекала. Матір не давала мені жити спокійно.

Зі свою сім’єю я не дуже добре ладнала. У мене постійно складалося враження, що мене недолюблюють. До того ж, мою появу на світ вони не планували. Натомість старша сестра була улюбленицею і розумницею.

Не розумію, за що така любов до Віки. Відверто кажучи, поведінка і вдома, і в школі була поганою. Оцінки залишали бажати кращого. А ледве закінчивши школу, вона завагітніла від однокласника. І навіть це не доводило батькам того, що сестра безвідповідальна і розпущена.

Думаю, розказувати про те, що я завжди була одягнена в її обноски, їла те, що вона не любила, немає сенсу. Це і так зрозуміло. Та й взагалі порівнювати нас не дуже розумно. Ми категорично різні.

Я завжди була скромною і розсудливою дівчинкою. За це мене обожнювала хоча б бабуся, татова мама. Вона ніколи не любила мою матір і Віку. Не раз баба намагалася виховати старшу внучку, та з часом зрозуміла, що не варто навіть витрачати час на це.

Колись бабуся Зоя була вчителем історії у школі. Завдяки часу, проведеному з нею, я рано знала всю історію нашої країни і не тільки.

День,коли обірвалося її життя – найстрашніший день за все моє існування. Як важко було змиритися з цією втратою.

Читайте також Ось такі кумедні казуси трапляються з людьми, які втомлені цілодобовою роботою.

А через декілька тижнів мені повідомили, що квартира бабусі залишилася мені. Тоді мені було уже більше 18-ти років, тож батьки не мали права претендувати на неї.

 

Я знала, що батько може оскаржити заповіт і також претендувати на квартиру, та продовжувала вірити у цей подарунок долі.

Коли родина дізналася про спадок, почалося те, чого я й чекала. Матір не давала мені жити спокійно. Постійні дзвінки, вона навіть чекала мене біля університету, аби змусити продати квартиру і поділити чесно гроші між усіма членами родини.

Мама була не в собі. Такої агресії я не бачила давно, адже змиритися з тим, що вони всі живуть в меншій квартирі, ніж я буду жити одна, вона не могла. Та я вже не та дівчинка, що терпітиме ці приниження і робитиме все, як вони забажають. Нічого ділити ми не будемо.

До бабусі вони не навідувалися ніколи. Навіть не дзвонили, щоб запитати про її здоров’я. Більше того, зі вступом в університет мене відразу відправили жити в гуртожиток, а улюбленій дочці залишилася ціла кімната.

Не дослуховуючи всі докори і крики, я заявила, що можуть не ходити і не старатися. Ніщо не змусить мене віддавати їм те, на що вони не заслуговують. Не думаю, що бабуся раділа б, якби хтось із них взагалі з’являвся в цих стінах.