Історії

Кому тепер треба та хата? Микола живе в одній кімнаті, а в інші й не заходить.Нащо йому стільки території, городів, такої хати? То за молодості того хотілось. А тепер все б віддав за дитину та онука.

Старий Микола сидів на своєму подвір’ї і спостерігав, як грається двійко дівчаток. Обоє були дошкільнятками, одна квіточки збирала, інша їжака роздивлялась. Безтурботні дівчатка раптом викликати у старого сльозу, якої він не хотів. Напевно, то було через спогади, непрохані спогади, які звідкись узялись. Він теж хотів би зараз гратись з онуками, розповідати їм байки і смішити крутінням вусів, але не сталось так. Бо колись він не розумів, що щастя саме у цьому.

Уже минуло аж 30 років з того дня. Микола тоді був начальником компанії будівельників, докінчив будувати власну хату, величезну, такої у селі ніхто ще не мав.

А його дружина Галя нічим не відставала від Миколи, який вмів робити все. Вона усе встигала: ферма, город, побут, обіди та вечері. Окрім того, вміло допомагала чоловікові. Словом, сім’я була дружною та порядною, бо навіть син працював шофером у колгоспі й встигав допомагати батькам з домашніми справами.

Теперішній дід Микола колись дуже пишався всім тим, що має. Тішився, що Андрій буде мати хороший спадок. А Андрію вже 30 років було, а все неодружений. Та такий гарний, що усі дівчата його були.

Але колись хлопець має закохатись так, щоб захотіти одружитись. Так і сталось. Не міг вимовити і слова Андрій, коли побачив вперше Настю. Усе було при ній: горда сільська дівчина, чорноброва, працьовита, має довгу чорну шовковисту косу, кароока… Та Настя була неприступна, якимись хитрощами і ледве-ледве Андрію вдалось її закохати у себе. Андрій не особливо думав про батьків і господарство, тож заслав до хати нареченої сватів, а вже наступного дня привів Настю додому. Чекав, що батьки схвалять його вибір і полюблять наречену, як свою дочку.

Читайте також: Якщо довіритись Богу, то він допоможе. Він забере частину твоїх страждань і покаже новий, щасливий шлях.

А Микола вийшов з хати з палючим поглядом і злістю, так зустрів дітей.

– Ти кого, хлопче, до хати привів?! — Андрій зблід, не розумів, що відбувається, лише притис дівчину до себе.

– Тобі що, очі поволокою занесло? Чи ти з глузду з’їхав? Чи ти не знаєш, хто її батько? Він же “сидів”!

На такі крики й Галина вибігла з хати. Не наважилась щось сказати, бо чоловік аж горів.

– Я для кого ці хороми будував? Для її батька-тюрмака? Щоб він прийшов і своєю присутністю поганив поріг моєї хати?! Я, шанована у селі людина, не допущу такої насмішки наді мною! Геть звідси обоє!

Поки Андрій закляк на місці від шоку, Настя вирвалась з його обіймів і побігла геть із двору Миколи. За кілька секунд і Андрій за нею. Не знав, де її шукати. Ніде не було, вдома теж.

Сів якось у свою робочу машину, вже було темно, дощ, він наздоганяв і шукав свою Настю. Та не встиг. Врізався. Знайшли на ранок.

Усе село було на cумувало того дня. Мама плакала, тато був незрозумілим. А Настя прибігла й довго стояла осторонь. А потім не стрималась і підбігла до обличчя Андрія й гіркими сльозами плакала.

Микола мовчав, а обличчя його все темніло.

За кілька днів Настя поїхала з села. За рік не стало тітки Галі. Так Микола і лишився самостійно жити в таких покоях.

Тепер він сидить на лавці і не може дивитись на тих дітей. Болить йому. Тож пішов до своєї багатої хати. Хати, на яку проміняв родину, рідного сина, майбутніх внуків…

Кому тепер треба та хата? Микола живе в одній кімнаті, а в інші й не заходить.Нащо йому стільки території, городів, такої хати? То за молодості того хотілось. А тепер все б віддав за дитину та онука.

Якщо маєш мільйоні статки і не маєш онука, то ти найбідніший. А якщо маєш онука, то хіба важливо, в якій хаті ти живеш?