Кожен на війні стає собою. Якщо раніше можна було прикритися піднесеними словами, сховатись за брендовим одягом або разовою благодійністю, зіграти «велику» роль або хоча б зробити вигляд, то війна швидко розставила все на свої місця, оголивши нутро кожного.
Днями розповіли про пару, яка кинула батьків-інвалідів без їжі та поїхала до Польщі. Коли дісталися та відпочили (з того моменту минуло три дні) почали шукати волонтерів, щоб ті відкрили квартиру, напоїли старих та змінили їм підгузки.
Другий випадок не менш шокуючий. Хазяїн, рятуючи своє безцінне життя, залишив у будинку трьох собак, а на двері повісив замок. Коли схаменувся, було пізно. Один пес здох з голоду, а ті, що були міцніше ледве змогли встати з підстилок.
У розгромленому Чернігові продавець фруктів, статний вірменин, щодня під обстрілами відкривав свою ятку, щоб діти могли з’їсти яблуко або апельсин. Його імені, на жаль, ніхто не знає, але те, що багатьом роздавав фрукти безкоштовно – підтверджений факт. Якось до нього підійшла бабуся, що спиралася на ціпок. Мабуть, хотіла кілька картоплин. Він склав їй повний пакет і сказав щось підбадьорливе. Жінка всю дорогу плакала. Постукувала палицею, дбайливо притискала безцінний дар і плакала.
Юлія, яка живе у Києві, вивозила людей із Ізюма. У її рідному місті залишалася бабуся та десятирічний син. Бабуся в машину не сіла, вважаючи, що в дорозі може бути надто небезпечно. За кілька днів знайшла ще транспорт, але її рідні знову відмовилися від евакуації, боячись навіть вийти з дому. Згодом зв’язок із містом припинився, але Юлія не здавалася. (загалом вивезла близько 1200 осіб). Вирушила в окуповане місто сама і стала на місці розробляти маршрут. Через річку, поля, села, путівці. Шукала рибальські човни, провідників, переправників. Через місяць нарешті побачила свого сина. Той, ридаючи, промовив: «Мамо, я завжди знав, що ти мене забереш!»
Читайте також Твоя ідеальна професія за знаком Зодіаку
У виснаженому Маріуполі сміливець на ім’я Леонід посадив у машину вагітну двійнею жінку, маму з немовлям і дошкільнятами і без якогось зеленого коридору вивіз із міста. Їхали з відчиненими вікнами, щоб вчасно почути ворожий окрик або початок обстрілу, та з вимкненою пічкою, намагаючись розтягнути паливо до Запоріжжя. За ним одразу прилаштувалися інші авто. Леонід безупинно повторював: «Ну обженіть хоч хтось. Прикрийте. Адже в мене одні діти». Не прикрили. Усі боялися їхати першими…
Війна оголила кожного. Хтось невимовно радіє, що може жити за рахунок жалісливих поляків і наголошує: «Уявляєш, за весь цей час зі своєї карти не зняла навіть цента», а інший розбирає завали, збирає гуманітарну допомогу та спить по п’ять годин. Одна давня знайома кілька разів переїжджала з Берліна до Парижа, з Парижа до Відня (не сподобалося харчування), друга, що ледь оговталася від інсульту, пере та прасує для біженців постільну білизну.