Зранку мусила встати, щоб завчасу виїхати, бо ще має підготуватися до занять у виші. Сон був коротким. Ще не розплющивши очі, почула слова молитви і мовлене у відчаї: «Господи, змилосердься над нами і відверни ту страшну біду»
То був осінній холодний день, де чулись приморозки і ставало все холодніше. У той ранок, сільський автобус під’їхав до районної автостанції. Дорога вкривалася вологою від розтопленого сонцем приморозку. Біля касових віконець вишикувалися довгі черги людей, які немов оживали із приходом транзитного транспорту. Та рейсові автобуси були переповнені пасажирами: виїхати з районного містечка до обласного центру здавалося непростою справою.
Наталя переступала з ноги на ногу, підтягаючи за собою важку сумку з продуктами, коли оголосили про продаж квитків до Тернополя. Дівчина стояла недалеко від віконечка і через декілька хвилин отримала квиток до обласного центру. Чорнявий водій при вході до автобуса просив заходити пасажирів, які мали квитки до кінцевого пункту призначення, а жителі ближніх сіл чекали своєї черги біля входу.Наталя без особливих зусиль увійшла до салону, зайняла місце біля вікна у третьому ряду, примостивши сумку біля ніг. Автобус поступово заповнювали пасажири.
Людей в автобусі набралось чимало. Усі стояли цільно, щось собі говорили. А люди все йшли і йшли і просили трішки дати місця для них. Водій спересердя сказав до контролера: «Що там у касі міру втратили? Не дай Боже якої аварії, що я маю робити з таким переповненим автобусом?».
Контролер виправдовувався, що один з автобусів через ремонт не виїхав зранку із гаража, і тому стільки людей змушені їхати цим рейсом.Нарешті, попхавши останнього пасажира на східцях, зачинилися двері і автобус зрушив з місця.
Наталя задрімала майже одразу, як від’їхали від автостанції – вчора пізно прийшла з танців, а зранку мусила встати, щоб завчасу виїхати, бо ще має підготуватися до занять у виші. Сон був коротким. Ще не розплющивши очі, почула слова молитви і мовлене у відчаї: «Господи, змилосердься над нами і відверни ту страшну біду».
Дівчина відкрила очі і не одразу зрозуміло, що ж насправді відбувається. Її погляд зупинився на вікні, де вона побачила як з мосту, який дугою спадав згори, з’їжджала колона армійських машин. Це були потужні «Урали», які мали причеплені за кузовом хто польові кухні, а хто лодії на колесах. Прямо на автобус повзком по слизькому асфальті їхав важкий грузовик із лодією. Видно, відмовили гальма, і машина некерована рухалася згори.
Молоденький водій, обхопивши кермо, плакав. Автобус не міг дати заднього ходу, бо слідом за ним вишикувалися рядочком машини. Водій автобуса із відчаю оглянувся і викрутив рулем так, що автобус став впоперек дороги. Голоси у салоні затихали. Люди з жахом дивилися, як скорочується відстань від «Уралу» до автобуса.Наталя подумала: «Напевно, впадемо у річку. Може, вода не скоро заповнить салон». Погляд дівчини, як і в усіх пасажирів, був спрямований на тяжку страшну машину, яку віддаляло декілька кроків від автобуса. Тим часом водій «Уралу» напружено дивився вперед. Здавалося, він заглядає в очі кожного пасажира, просячи вибачення у них.
І тут сталося диво: за кілька сантиметрів від автобуса машина повернула вбік. Люди із полегшенням зітхнули, але тяжкий удар струснув салон: лодія перекинулася і побила передню частину автобуса. На людей посипалося побите лобове скло…
Водій відчинив двері і люди помаленьку один за одним виходили на вулицю. Хлопчина, який стояв недалечко від водія, плакав, а мама заспокоювала його. Люди почали молитись, а водій дивлячись на свою руку з невеликим синцем дякував Богові за таке диво.
Людська недбалість та необережність, особливо, на дорозі може призвести до багатьох наслідків. Тож дякуйте Богові за те, що Ви добре доїхали і моліться про щасливу дорогу.