fbpx

Марта  тримала в руках лист і не вірила своїм очам. До болю знайомий почерк. Той самий, що й на записці, яку вона досі зберігає. “У тебе таке гарне волосся, немов пшеничне колосся… А очі… Твої очі – наче незабудки. Ти схожа на ромашку”

Марта  тримала в руках лист і не вірила своїм очам. До болю знайомий почерк. Той самий, що й на записці, яку вона досі зберігає. “У тебе таке гарне волосся, немов пшеничне колосся… А очі… Твої очі – наче незабудки. Ти схожа на ромашку”.

Ніколи не забуду тебе…” – це написав їй Миколка в класі восьмому чи дев’ятому.

Згадує Марта ще ті часи коли вони разом бігали до річки, ліпили там із піску “паляниці” й “пиріжки”. Підкорювали найвищі в селі шовковиці, приходили додому брудні-брудні, отримували на горіхи від батьків,а особливо від бабусі,  бо баба Марфа знову сварилась , що вони ламають гілля яблунь.

Дівчинка зі золотистим волоссям і величезними бантами та хлопчик із кирпатим носом, весь у ластовинні, з кольором волоссям  гарбуза, зовсім не схожий на інших.   Бабуся завжди жартома запитувала: “Знову з рябим кудись подалася?”.

Читайте також:Що відбудеться з нами, якщо відмовимось від цукру?

А Мартуся  зовсім не сердилася, не зважала на бабусині насмішки. Їй з Миколкою було  дуже весело й легко, діти з Вишневої вулиці чимдуж  мчали велосипедами у степ. Їм було цікаво, що там, за садом, за пагорбом… І там ж поклялися на вірність у дружбі. “Не забудеш?” – зазирав у її великі блакитні очі Миколка. “Не забуду!” – ствердно відповідала вона, зачиняючи за ним двері пам’яті.

Те ромашкове поле… Сонячний день… День їхніх сповідей. Як можна стерти це з пам’яті? Він зірвав декілька ромашок  і простягнув їй. “Погадаймо”, – запропонувала вона. “Ні, не треба”, – заперечливо похитав головою Микола.

Мов листки з осіннього дерева , злітали дні, місяці, роки. Життя – наче пісочний годинник. І настав цей момент коли Миколка поїхав до міста вчитися на інженера. Потім служив у армії. Марта залишилася й досі в селі, бо раптово захворіла мама. А ще ж дві молодші сестрички, треба було допомагати , дівчинка з добрим серцем не могла покинути сім’ю без найстаршої сестрички, хто як не вона мала піклуватись про маму й своїх меншеньких. Хоть і Марта мріяла поїхати до міста вчитись разом із Миколкою, щоб завжди бути разом, але не судилось. Пізніше вступила до педагогічного училища, успішно закінчила його і повернулася в рідну хату.

…Листи від Миколки ставали все коротшими й рідше присилались. Він в кожному листі нарікав, що в армії важко, дисципліна й таке інше. Обіцяв, що коли повернеться, вони знову будуть разом.

Першою неприємну звістку принесла Тетяна, Миколчина сестра. Прибігла до Марти , щоби порадитися, яку сукню придбати на весілля брата. Марта  запропонувала свою – найкращу, хоть їй було й неприємно це чути.

Мама померла. Сестрички повиходили заміж і покинули батьківський двір. А Марта… А що вона, вона й далі всім допомагаєстраждаючи сама. Одна розрада – школа й учні, що не  дають сумувати.

Якось до Марти  прибігла стурбована директорка школи Галина Дмитрівна. Вона почула, що в сусідньому селі залишився сиротою маленький Сашко й не має куди йому дітись. Вчителька незадумуючись одразу рушила туди… Подолавши всі перешкоди, які траплялись на цьому нелегкому шляху усиновлення, і змогла відчути себе найщасливішою у світі – тепер у неї є син.

Хлопчик смикнув Марту за рукав: “Мамо, чому ти не відкриваєш конверт? Від кого цей лист?”. Вона з любов’ю поглянула у великі блакитні очі, на кирпатий носик, щічки, які поцілувало сонечко…

…Усередині лежала ромашка і пожовкла від часу фотокартка: дівчинка з двома золотавими кісками і величезними бантами та хлопчик із кирпатим носом і ластовинням. Здавалося, він тихо промовляє: “Не забудь…”.

facebook