Я зайшла до нього в кабінет і побачила рамку з сімейним фото.Я тоді вперше побачила його дружину. Мене як прикувало до крісла.
Дивно, я рижа, вона блондинка. У мене каре , у неї довгі кучері, але ми схожі. І ми обидві любили його. Я відчувала це в її погляді, яким вона дивилася на мого коханця на знімку. І я любила. Ми зустрічалися трохи більше року, я регулярно намагалася припинити, піти, втекти, але не вистачало мужності. Він кожен раз так солодко шепотів, як чекає мене, що сумує, що я його доля, а сім’я — це так, формальність.
Читайте також:Жінки в Туреччині – другий сорт?
І ось тепер живі люди дивилися на мене з фотографій. І я відчула, що більше не хочу обманювати себе. Так, є чоловіки, які розводяться, але мій коханець, схоже, зручно почував себе в нашому бермудському трикутнику. Не випадково ж він завжди відмовлявся говорити про майбутнє.
Картинки почали миготіти по другому колу, а я відчула, як коханий перетворився на ворога, який брехав і мені і їй. А такий він був мені не потрібен: навіть якщо пішов, навіть якщо ми стали жити разом, після цих знімків, я більше не могла йому довіряти. Тому що він був таким переконливим, коли брехав мені. І так переконливо ніжно дивився на дружину на фотографіях.
Я заплакала
— Ти щось хотіла? — Відірвавшись від паперів, запитав коханець.
Я похитала головою і тихенько вийшла з кабінету.
Я проплакала кілька днів поспіль. То з подругою, то одна, ридма і тихесенько, шкодуючи і в сказі. Щоб не зірватися, не подзвонити йому, віддала телефон подрузі. Я вся опухла від сліз. На четвертий день поминок по любові настало якесь тупе оніміння почуттів. Сліз не залишилося, радості теж, але я знайшла в собі точку нуль.
Через тиждень я на такому ж нулі летіла на виставку. Я чекала стикувальний рейс в аеропорту Парижа, а там завжди натовп людей. Я дивилася на сотні чоловіків, які поспішали, пили каву, строчили смс на ходу, базікали і мовчали. І раптом я подумала: «в світі мільярди чоловіків, серед них навіть не сотні, а тисячі, з якими я можу бути щаслива, так навіщо я вчепилася в одного і не відпускаю? Чому вперто вірю, що саме він моя доля? Що, взагалі, таке доля?».
У мені прокинувся інтерес. Я їхала на виставку, де збираються тисячі чоловіків з усього світу. Я закрила очі і обережно попросила всесвіт познайомити мене з тим, кому потрібні близькі стосунки з однією жінкою, яка захоче розділити зі мною подорожі і посиденьки після роботи, друзів і ліжко, клопоти, і в горі, і радості — в загальному, все, що підкине нам життя.
І нехай, будь ласка, він буде самотній або розлучений!
Через два дні в павільйоні Лондона, який представляв свої олімпійські об’єкти, я зустріла свого майбутнього чоловіка. Він був рудим, веселим і зовсім неодруженим австралійським чоловіком. Ми разом 9 років.