fbpx

– Мене звати Семен, а опинився я тут, тому що мене вигнала матір та вітчим. Вони люблять випити та починають скандалити, а я більше цього не витримував.

Мене звати Лідія Львівна, нещодавно мені виповнилося 65 років, я вже довгий період на пенсі, просто живу тепер лише для себе. Приблизно 10 років тому, не стало мого чоловіка. Діти виросли, мають вже свої власні сім’ї, живуть в інших містах. До мене приїжджають вкрай рідко. Єдина моя відрада в житті — це моя дача.

Як тільки приходить тепла весна, я одразу перебираюся туди. Прибираю будинок, присадибну ділянку, саджу город, вирощую квіти. Тут мені завжди комфортно та добре. Взимку на дачу не приїжджаю, дуже важко мені вже самотужки прибирати сніг. Допомагати там нікому, тому й доводиться зимою жити в місті.

Цього року на початку весни я трішки захворіла, тому в місті затрималася ще на один тиждень. Як тільки відчула, що йду на поправку, одразу поїхала на дачу. Підходжу я до свого рідного дому і бачу, що хвіртка не закрита, дивлюся на двері, а там знятий замок. Мені стало дуже страшно, невже хтось вирішив обікрасти стару та бідну пенсіонерку?

Акуратно переступила поріг, і видихнула, все стояло на своїх місцях, тільки ось на моєму ліжку лежала ковдра, а на кухонному столі стояла чашка. Я не одразу могла зрозуміти, що тут відбувається. Переляк про те, що хтось мене обікрав одразу пропав, але з’явилося невдоволення. Хто ж посмів собі жити тут поки мене не було? Виходжу я на свій город, а там сидить хлопчик, який розпалив собі вогонь та грівся біля нього. Ось і мій непроханий гість. Підійшла я до нього і голосно здихнула, але «хуліган» не втік, став дивитися прямісінько мені в очі:

– Вибачте мені, це я навів у вас такий безлад…

Читайте також  Зараз я прекрасно усвідомлюю, що зробив величезну помилку. Кинув свою сім’ю та проміняв її на просте тимчасове захоплення.

Такий маленький та тихий хлопчик, у мене чомусь зародилася до нього жалість:

– І скільки часу ти тут продовжував жити? Що їв?

– Всього лише два дні, у мене була деяка їда з собою.

– Як тебе звати? І взагалі, що тебе сюди привело?

– Мене звати Семен, а опинився я тут, тому що мене вигнала матір та вітчим. Вони люблять випити та починають скандалити, а я більше цього не витримував.

– Мати, напевно, твоя вже почала переживати за тебе?

– Ні. Вона навіть не почне мене шукати. Я вже не вперше тікаю з дому. Бувало й таке, що тижнями не повертався додому, вони навіть не помічали, що мене немає. Повертався тоді, коли хотів дуже сильно їсти.

Як виявилося згодом, хлопчик прийшов сюди з сусіднього села. Мати його — вже давно безробітна, чоловіків міняє мало не щотижня, їди у будинку майже ніколи не буває, головне – це випивка. Після цієї розповіді у мене стиснулося серце, я не знала, чим можу допомогти хлопчику. Оформити на себе хлопчика навряд чи вийде за законом. Звичайно, що я дозволила йому залишитися ще на одну ніч в себе, нагодувала його, а сама взагалі не могла заснути, думала про цю ситуацію.

А вже під самий ранок згадала, що є у мене знайома в районній адміністрації. Одразу зателефонувала їй та розповіла свою історію. Вона запевнила мене, що обов’язково мені допоможе та візьме дане питання під свій особистий контроль.

Декілька місяців я збирала всі необхідні документи, але згодом, мені таки вдалося стати законним опікуном. Семен просто світився від щастя, а мати так і продовжувала байдуже ставитися до сина. Тепер він для мене став онуком, взимку ми приїжджаємо до міста та живемо в квартирі, а решту часу проводимо на дачі. Невдовзі Семен піде в школу, я впевнена, що він буде хорошим учнем.

facebook