Перейти до вмісту

Монолог сімдесятирічної жінки, який примушує задуматись, чи правильно ми все робимо тут і зараз

Ось один монолог сімдесятирічної жінки, який примушує задуматись, чи правильно ми все робимо тут і зараз:

– Ох, яка я була щаслива в двадцять років. В цей період я прагнула одного – відчувати себе бажаною, коханою, моє серце просто задихалося від бажання відчувати любов та турботу.

Читайте також Простий рецепт трубочок

Коли мені виповнилося сорок, я зрозуміла, що дарую свою любов чоловікові та дітям. Я ніби стала донором, який віддавав свої емоції та почуття літрами на благо рідних людей.

В шістдесят років я була дуже втомленою, мене напружувало життя і думки про те, скільки я сил та часу витратила не на те. В такі моменти я не хотіла любові, достатньо було простого спокою.

А зараз, в сімдесят, я взяла в притулку собаку – у неї було складне життя, хоча тварина геть молоденька. Її тричі зраджували господарі й повертали назад до притулку. Коли я взяла цю крихітку на руки, то одразу зрозуміла, що тепер я знайшла своє щастя.

Ця собака любить мене просто за те, що я є. Не так, як батьки, які говорили мені про свої почуття, коли я була лише слухняна. Не так, як чоловік, який признавався мені в коханні, коли на мені була красива білизна. І зрештою не так, як діти, які приділяли мені увагу лише тоді, коли їм щось треба.

 

Тепер у мене є подруга, яка дивиться на мене відданими очима, коли я лише проснулася. Просто утикається в мене мокрим носом, дивиться в очі, і я розумію, наскільки важлива для цієї тваринки. Насправді навіть з магазину я біжу додому, адже мене там чекає вона. І чекає так, як ніколи цього не робив чоловік, заради якого я була готова на все.

Не варто сміятися над самотніми жінками, які оточили себе сотнями кішок. Адже лише так ми розуміємо, що таке любов без умовностей. На жаль, людям має бути соромно за те, що ми програємо тваринам у віддачі любові …