Кожна моя зустріч з мамою завжди закінчується однаково – мама дорікає мені, закликає набратися розуму і читає мені лекцію про те, що плин часу не зупинити і що мені неодмінно доведеться прожити свої останні дні в гіркому каятті, якщо я негайно не займуся пошуками “гідного супутника” мого нікчемного життя.
Наступна лекція про моє аморальне холостяцьке життя, яка плавно перетікає в лекцію про те, що в мене жахлива робота, адже порядні жінки не стають після медінституту хірургами. Жінки, які себе поважають, стають дитячими лікарями чи терапевтами, ну принаймні стоматологами.
Далі за списком моє невміння облаштувати свій побут, моя марнотратність і багато чого іншого…. Загалом список досить об’ємний. Господи, як добре, що маю власну квартиру.
Щотижневий візит ввічливості я ще здатна витримати.
Але для чого так псувати психіку своїй дитині.
Читайте також: Я ніколи не любила вітчима, а даремно. Він дбав про мене більше як рідний батько.
Я завжди під час її візитів починаю думати про щось інше, далеке.
Та мати настирно вертає мене у реальність в якісй добиває мою самооцінку.