Подруга не могла передбачити у який саме день син подзвонить, тому завжди і всюди носила телефон з собою, аби не пропустити заповітний дзвінок. Завжди вона сідала вишивати або читати газету в призначений час, поглядаючи на екран телефону.
Однак часом її син міг зателефонувати не у призначений час — на кілька годин раніше або на годину пізніше. Виправдовувався, що потім не матиме можливості говорити, бо то він іде з дружиною в кіно, то на роботі багато справ, то треба з сином погуляти і так до безкінечності. Відмовки він знаходив завжди.
“Синку, ти ж знаєш, що я кожен твій дзвінок чекаю. Може тоді ти подзвониш мені всього на кілька хвилин, розкажеш як ти, а потім уже свої справи вирішуватимеш?”, — просила подруга. Син зазвичай щось скаже у відповідь, аби матір не засмучувати, але за кілька днів знову все повториться з новими виправданнями.
Подруга каже, що все почалося з того, що син перестав дзвонити їй у неділю і понеділок. І це при тому, що по вихідних вони зідзвонювалися і розмовляли щонайменше по пів години. Потім син припинив дзвонити і в інші дні тижня.
Подруга не може зрозуміти та прийняти такі вчинки сина, тому вона для себе вирішила, що виховала безсердечного ат жорстокого сина. Ось так накрутила себе жінка похилого віку, залишившись сама. А ці здогадки і накручування гірші за реальність. Подруга стала думати, що син не лише жорстокий, але й корисливий, адже поки вона була молодша, могла бігати, усе встигати, то ще була потрібна синові. Тепер же моя подруга дійшла висновку, що справа не тільки у її віці, але й у тому, що син взагалі її не любить і ніколи не любив.
Подруга цими думками вже до параної себе довела, вже не може нормально спати, постійно плаче і дратується через дрібниці, бо зовсім не в силах контролювати власні емоції.
Ось так син подзвонить до неї раз в тиждень, лиш запитає, як у матері справи, як здоров’я, то подруга відразу й випалить: “Та от бачиш — доживаю свій вік нікому не потрібна. Як помру, то дізнаєшся. Не хвилюйся!”. Син звісно намагається заперечити матері, заспокоїти її, але подруга вже й чути нічого не хоче, лише своє повторює.
Часом подруга доводила себе до такого стану, що сама вже телефонувала синові, поки той був на роботі. Говорила всіляку гидоту, звинувачувала його, плакала і кричала, а потім сама ж мусила викликати швидку, бо їй ставало зле від різких перепадів тиску.
Якось на швидкій до подруги приїхала лікарка такого ж віку, як і моя подруга. Лікарка запитала у чому причина її стану, на що моя подруга розповіла історію про жорстокого сина, який її не любить і навіть не дзвонить. Лікарка уважно слухала і розповіла свою історію.
Вона коли поїхала вчитися на лікаря в інше місто, там зустріла свого майбутнього чоловіка, тому залишилася там жити. Тоді ще мобільних телефонів не було, листи були єдиним засобом зв’язку. Коли виходило, то вона сама приїжджала до матері, яка залишилася сама. Однак вирватися на якийсь день відвідати маму було важко, оскільки було троє дітей і робота. Але хоч і важко було їм з матір’ю на відстані підтримувати зв’язок, але вони все одно любили одна одну.