Історії

Мої дитячі спогади про різдво.

Ми з чоловіком завжди готуємось до свят заздалегідь. Любимо колядників і посипальників. Ходили самі до людей, приймали їх в себе, діти ходять так наші й онуки. Здається, що це все було вчора.

Надворі ніч, вітер зі снігом аж виють. Засипають ті стежки, які щойно прочистили. Ще темно, а у вікно вже стукають посипальники.

Мама з татом не сплять, уже чекають гостей. На столі накладені цукерки, горіхи, яблука і пироги. Лежать монети, а тато ще десь ховає паперові і гроші  для похресників. Для нас, дітей, то були шалені гроші

— Дозвольте засівати! —говорить  гурт  хлопців, ввалюючись у хату.

— Засівайте, діти, — дружно проказують батьки.

Читайте також Про батьків негоже говорити погано. Не забувайте про добро, яке вони для вас зробили.

Лунає веселий дзвін, вся хата наповнюється голосами і зернами — «житом, пшеницею і всякою пашницею». А потім, коли отримали винагороду, весло спішать до другої хати, на порозі зустрічаюсь із наступними.

Ми з братиком на печі, а маленька сестричка у ліжечку. Ми давно не спимо, бо то дуже таємничий вечір. Бабуся нас навчила дуже файної пісеньки, то ми її можемо заспівати ще краще, ніж оті гості! Дуже надіємось, що тато пустить з іншими дітьми по хатах.

Та батько невблаганний і просити його даремне. У нього ж принципи, він бореться з тим минулим, але чужих дітей до хати впускає. Та ніхто й слова не міг йому заперечити, такі тоді були часи. Навіть мама в усьому його слухала.

Нарешті нам дозволили злізти з печі — в школу треба йти. Ще темно, іти кілометрів зо три. Ближчою дорогою, полем, такою завірюхою іти не будеш. Слухаємо тата про те, що іти в школу і нікуди не повертати. Навіть до хрещених батьків. У братика його нема, а от мене таємно похрестили в сусідньому селі.

Мама тихо шепоче, що до діда з бабою можемо забігти, вони чекають.

Слава Богу, що є бабуся! Вона щедро сипле нам у портфелики смажені горіхи та цукерки і дає — яке щастя. Дід сварить тата, що той не пускає дітей ні колядувати, ні щедрувати, й проводить до воріт. А недалеко вже й школа.

У класах іще сутінки. Учні посходилися зарання і хваляться своїми здобутками. У кожного на парті гори цукерок, печива… А ще гроші.

Найбільше їх у Ваньки Мартича, по-вуличному Шпіня.

— Пів села оббігав, спати звечора й не лягав, — хвалиться той, згортаючи пораховане в торбину. — Цукерки можете брати. Тобі (до мене) — шоколадні. Колись, як виросту, сватів зашлю.
— Я за тебе заміж не піду, а цукерки візьму, — жартуючи, відповідаю.

— А знаєте що, — перейшов раптом на шепіт Іванко, — я ж у самого історика в хаті сьогодні був.

— Та бре… — одне з поперед одного йому.

— А коли хто чув, щоб я обманював? — образився хлопець. — Мамою клянусь!

А знаєте, хати вчителів діти тоді дійсно обминали. Бо перед святами усі вчителі вперто розказували про те, що Різдво не має нічого спільного з радянським громадянином, якому цього всього не було потрібно. Завучка довго говорила про те, що релігія і різні святки — не для нас і нам має бути соромно таким займатись. А потім іще натякнула, що «отримане незаконним шляхом» у школі конфіскують. Старші школярі пояснили меншим, що це значить, — відберуть. Не пам’ятаю, чи хтось із учителів здійснив хоч раз цю пересторогу.