fbpx

Ми зберегли історію цієї жінки і вважаємо, що історію наших родин варто пам’ятати і берегти.

Ця історія навчить Вас цінувати батьків, бабусь і дідусів, адже саме вони ховають найкращі спогади у фотографіях.

Ми з чоловіком вже давно думали над тим, щоб придбати житло у передмісті. Якось натрапили в Інтернеті на оголошення молодої пари, мовляв, вони продають дачу. Ціна була смішна, тому ми одразу поїхали оглядати будинок. Хата всередині і ззовні була світлою і доглянутою. Колись там жила бабуся Оля (як нам вже потім розказали сусіди), яка дуже любила зберігати у старих фотографіях. Вона була творчою, а тому писала листи, мала багато записів і світлин. Продавав хату нам її внук. Він зі своєю дружиною терміново продають її, оскільки мають проблеми з грошима.

Ми домовились з Дмитром (внуком пані Олі) про зустріч. Він швидко показав нам хату і сказав, що забере деякі речі. Ми погодились купувати цей дім не для постійного житла, а просто, щоб було куди приїхати на природу. До речі, хата була в хорошому стані. Дмитро зібрав деякі речі, поки ми чекали на подвір’ї. Він узяв гроші, віддав ключі і сказав, якщо у нас виникнуть якісь питання, то можна дзвонити.

Коли ми зайшли до хати першого разу, то одразу побачили багато картин та світлин на стінах, а на столику і поличці у вітальні було багато листів і записів. Ми думали, що внук забере усе це добре, а виявилось, що він забрав кілька ікон та деякі речі. Ми дуже здивувались з чоловіком, адже фотографії — то спогади, а картини вважались цінними речима.

Читайте також Спочатку чоловік нічого проти не мав, але через два тижні після приходу домробітниці почав говорити, що раз все в домі робить вона, то дружина йому зовсім не потрібна.

Я вважаю, що бабуся зберігала світлини не просто так. Вона берегла найкращі моменти. На одному фото ми побачили чиєсь весілля, потім фото з хрестин, причастя внуків (ймовірно). У записи ми не дивились, але ймовірно їхня бабуся була творчою і писала листи. Уявляєте, які це спогади?

 

Ми дивувались такій байдужості молодої пари до цінних речей. Внук цієї жінки, яка жила тут казав, якщо у нас будуть питання, то можна йому дзвонити. Ми вирішили спитати чи не потрібно скласти фотографії та листи у коробку і передати їм. Внук відповів, що для нього це непотріб і можемо робити з цим те, що хочемо. Також ми виявили на кухні стелаж з банками варення та закрутками. Уявляєте, вони були підписані для кожного внука. Ця жінка настільки любила своїх дітей, що хотіла передати якомога більше турботи. Про ті банки внук навіть слухати не хотів і дуже рознервувався з того, що ми ставимо такі питання.

Ми не знали, що робити з фотографіями, а тому поцікавились у сусідів тим як жила ця жінка. Виявилось, вона була місцевою поетесою і літературознавицею.Вона любила писати листи, адже колись викладала в університеті свого міста курс філології, а тому дуже любила писати. Про цю жінку знає усе село, тому ми вирішили поспілкуватись також з селищною головою, який розповів нам про те, що він має намір відкрити музей села. Село славиться величезною історією, як виявилось тут ще таких творчих людей було багато. Пан Михайло (голова селищної ради) порадив нам організувати збір спогадів з села і відкрити невеличкий музей у стінах колишнього клубу. Ми погодились на таке і почали збирати матеріали. Село виявилось багатим на історію, тому з матеріалами проблем не було. Тепер в наш музей приходять не лише наші люди, але й жителі інших сіл і навіть міст. Ми зберегли історію цієї жінки і вважаємо, що історію наших родин варто пам’ятати і берегти.

facebook